Тарас Орлик - Данило Галицький

Перед Данилом подумки постала дружина, що ледве стримувала сльози, благословляючи його в дорогу. Уся бліда, а вилиці жаром горять, і очі палають. А потім згадав він, що і як шепоче, що і як кричить Анна у хвилини найбільшої близькості, яка може бути між чоловіком і жінкою. І як вміє сміятися вона потім, дзвінко, заливчасто, заразливо – усі білесенькі зуби видко. Наче в балії з нагрітою водою плещеться. Як подає ківш меду або квасу із напівжартівливим поклоном.

«Анно, серденько моє!»

«Що, соколе мій любий?»

Данило наче наяву почув два ці голоси – свій і Аннички.

– Посидь поки тут, – велів він тартарці, – а потім спускайся і йди. Векилю скажеш, що князь залишився задоволений.

– Але чому? – Сарна так широко розплющила вузькі очі, що вони зробилися зовсім круглими.

– У твої роки ляльками бавитися, – сказав Данило, – а не по чоловіках шастати. Сиди тут тихо, як цвіркун у підпіллі.

– Ц… цвір-кун?

– Не знаєш цвіркуна? А мишу? От як мишка сиди. Нема мені коли з тобою тут…

Усе єство князя Данила протестувало, коли він спускався на землю з тих пухових хмар, де залишив голу красуню. Зате душа його співала. І це було краще за будь-яку нагороду.

Данило переміг головного ворога, який є в кожної людини. Себе самого.

Дні летіли швидко, як сніжинки, підхоплені вітром. Усе плуталося, змішувалося, виходило не так, як задумувалося. Дружину Данилові повернули, але знову поріділу – один згорів від сухот, двоє з дурного розуму втекли у степ, там і загинули, обійнявши один одного. Незважаючи на його сувору заборону, щовечора перед ним ставали нові й нові наложниці з великими чорними очима і пупками напоказ, тому випробовувати свою стійкість доводилося щодня. Данило перепробував цілі гори харчів і солодощів, які надсилав йому Батий зі свого ханського столу, але пересичений, невдовзі скучив за духмяним пшеничним хлібом, за млинцями з медом, за грибочками моченими та огірочками соленими.

А ще хотілося йому погрітися біля своєї печі, розтопленої духмяними березовими полінами, а не сушеними кізяками. І в лазеньці попаритися замість того, щоб митися в тісному залізному кориті, куди весь час треба підкидати розжарене каміння. І міцного вина випити, щоб саму душу взяло, не так, як від кумису, який повільно напускає в голову туману. А насамперед хотілося Данилові Анну свою пригорнути… і синів… і дочок. Так би, здавалося, і притиснув їх разом до грудей своїх: рук вистачило б усіх обійняти.

Анну, тіло якої молоком пахне, а волосся – травами духмяними, плоть од плоті своєї, то покірливу й ніжну, то буйну й гостру на язик…

Лева, найстаршого і найсильнішого сина свого, який може підкови гнути, мовчазного і потайного, наче у таємні думи зануреного, але в гніві страшного – не підходь!

Романа, що на два роки молодший і, на відміну від Лева, не м’язами бере, а гнучкістю і швидкістю думки, а обличчям найбільше на славного діда схожий.

Синьоокого Мстислава, подібного до янгола із церковних фресок, що навчився букви розуміти з десятирічного віку і крутиться перед дзеркалом, наче красна дівиця.

Із пухкими щоками Шварна, улюбленця матері, дворових і будь-кого, хто з ним зійдеться: боярин чи ратник, або просто подорожній, що просить Христа ради.

Сувору Переяславу із дорослою зморшкою між бровами і тонкою, слизькою косою, схожою на чорну змію.

Рідкісну красуню Устинію, яка може позмагатися чіткістю рис обличчя із грецькими богинями.

Милу, соромливу Софію, яку Творець мовби нагородив такими довгими, густими віями, щоб легше було ховати очі…

Образи найдорожчих на світі людей, з одного боку, допомагали переживати тяготи на чужині, а з іншого – посилювали тугу за домівкою. І ночами, коли Данило Романович залишався один на своєму широкому холодному ложі, серце його готове було розірватися від туги. Адже не у друзів він гостював, не в родичів, а в жорстокого, хитрого і пихатого володаря Золотої Орди. Тут доводилося вивіряти кожен крок, кожне слово. Кожна зустріч із Батиєм давалася Данилові ціною великого напруження душевних і розумових сил. Настрій хана міг змінюватися, як погода в березні. То дихає холодом, то дивиться ласкаво, а то лютує, вергає громи і блискавки.

За два тижні, проведені в палаці, Данило так виснажився, що під очима темні кола пролягли, а сивого волосся помітно додалося. Він почувався тут бранцем і, по суті, таким і був.

Крім того, з кожним днем наближалися змагання, обіцяні Батиєм, а русичі не чекали від них нічого доброго.