Тарас Орлик - Данило Галицький

– Але ти багато років не корився моїм наказам, – сказав хан тихо й загрозливо. – Кличу тебе – ти не їдеш. За захистом до царів західних звертаєшся, а мого не приймаєш. Тому я і питаю себе: чому? Звідки така гординя?

– Немає в мене гордині, хане. Наш Бог покірливості вчить.

– Ваш Бог погано закінчив. Тепер наш Бог на Землі панує.

Щоб уникнути непотрібної і беззмістовної суперечки, князь Данило вирішив повернутися до початкової теми розмови.

– Я не шукав зустрічі з тобою, тому що клопоту було багато, – сказав він. – Не міг покинути Галич без нагляду. Землі отримати не так важко, як удержати їх. Багато є охочих відхопити дармовий шмат.

– Вони всі втихомиряться, щойно дізнаються, що ти ярлик від мене прийняв, – запевнив князя Батий. – Світ пам’ятає про мою перемогу на Калці і тремтить. Сили мої незліченні. Київ супроти пішов, де тепер Київ? Так з усіма, хто не скорився, було і буде. Ніхто від мого гніву не сховається, ніхто проти волі моєї йти не посміє. – Тут Батий уп’явся поглядом у співрозмовника, і погляд його був страшний. – А ти чотирьох моїх гінців ні з чим назад відправив. Як посмів? Адже в них моя пайцза була. Га? Ось така, дивися. – Він рвонув халат, і на грудях його блиснула золота табличка з головою тигра, що ричав. – Кожен, хто бачить цей знак, мусить беззаперечно підкоритися. Чому ти зразу не прибув, коли я покликав? Хто дозволив, я тебе питаю?

Це була розмова не двох друзів, а хазяїна і слуги. Внутрішній голос закликав Данила промовчати. Душа не погоджувалася із розумом. Вона не хотіла миритися з таким поводженням.

– Моє життя у твоїх руках, хане, – мовив Данило, жалкуючи, що не може сісти зовсім прямо на слизькій подушці, з недоладно зігнутими ногами. – Довірившись тобі, я приїхав без війська, а тепер прийшов до тебе без меча. Досить тобі пальцем ворухнути, і обірветься моє життя, як волосинка. Але я так тобі скажу, Бату-хане: як на мене, краще смерть, ніж приниження. Навіщо кричиш на мене? Я не ямчі твій, не бітакчі. Я князь Галича і Волині. Не гоже мені такі слова вислуховувати.

Замість того щоб остаточно розлютитися, хан несподівано заспокоївся, перекинув подушку ближче до гостя і сів поряд, майже торкаючись плечем чужого плеча.

– Я люблю сміливих людей, – сказав він. – Ти сміливий чоловік. Недаремно на прапорі твоєму звір зображений, який не поступається відвагою тигру. – Його рука торкнулася золотої пайцзи. – Недаремно я назвав тебе другом. Разом ми гори зсунемо з місця і ріки повернемо назад.

«Що за дурниця? – промайнуло в голові Данила. – Які гори ти збираєшся сунути, хвальку? Карпати? Які ріки повертати? Дунай, може? Дніпро?»

– Наш шлях лежить у бік заходу, твій і мій, – вів далі Батий, із довірою поклавши долоню на коліно Данилові. – Недаремно ти фортеці звів проти західних сусідів. Побоюєшся їх. Тому треба посунути їх і в море скинути. Тоді не буде кого тобі боятися.

«Крім тебе, ненаситний, – подумав Данило. – Мед точиш, але з трунком солодкість твоя. Без бою хочеш усе відібрати. Другом назвав, по коліну погладив – і що? Вирішив, що тепер я твій з манатками? Дешево ж ти мене цінуєш. Чи за дурня маєш?»

– Тепер, коли ми з тобою друзі, ми будемо часто бачитися і зможемо в подробицях обговорювати наші подальші плани. А поки вип’ємо за це! – Данило підняв чашу з кумисом. – Хоч би молоко кобилиці, якщо звичаї предків тобі вино пити забороняють.

– Вино є отрутою для розуму, – поважно промовив Батий, помітно захмелілий від випитого. – А кумис не туманить розуму, хоча веселить серце. Я вип’ю з тобою за дружбу, Даниле. Але мудреці закликають не відкладати на осінь те, що можна зробити навесні. Тому ми все обговоримо до твого від’їзду. Ти пробудеш у мене стільки, скільки знадобиться.

– Я твій полонений?

Вихиливши чашу, Данило акуратно поставив її перед собою і повернув голову до Батия. Той усе ще пив, закинувши голову. Полоснути б ножем по його горлу, там, де кадик натягує шкіру. Або встромити клинок під зведену ліву руку, між ребер. Може, у цьому призначення князя Данила? Може, саме так звільнить він свій народ й інші народи від тартарського ярма? Але не було у Данила ножа. І взагалі він уважав, що добрі справи не робляться нишком. Що б сказали про князя-вбивцю нащадки? Змій, холодний і хитрий. Втерся в довіру до хана, щоб ужалити несподівано?

Спохмурнілий Данило опустив очі долу.

– Ти мій гість, – сказав йому Батий, облизуючи білі губи, облямовані тонкими мокрими вусами. – Ніхто не стане тримати тебе силою. Але ж ти і сам не захочеш поїхати, образивши друга? Чого мовчиш? Відповідай!