Тарас Орлик - Данило Галицький

Від надміру яскравих кольорів, загальної уваги і від незнайомої мови Гордієві стало млосно. Голова йшла обертом, думки плуталися, ноги чіплялися одна за одну і складки килимів, що ніяк не закінчувалися. Навіть кімната, куди завели його із Захаром і Твердозубом, була застелена й завішана цими дивними килимами.

– Тільки на стелі і бракує, – дійшов висновку Захар, задерши голову.

Твердозуб розглядав дивні високі горщики, розставлені по кутках.

– Це ж що, вони для потреб поставлені? – дивувався він, роздивляючись горщик із зображенням якоїсь синьої потвори, що мала шість рук.

– Зависокі будуть, – визначив Гордій.

– А ось я зараз спробую, – вирішив Твердозуб.

– А я ось цей, – мовив Захар. – Зі змієм крилатим.

– Не варто, браття, – сказав Гордій. – Думаю, що ці горщики тут для краси стоять. Потім напаскудимо в них. Скоро нам покажуть, що тут і як. А поки що зачекаємо.

Перезирнувшись, дружинники підкорилися. Хоча ззовні обидва бадьорилися, почувалися вони не в гуморі. Їм потрібен був хоч хтось, здатний зберігати спокій і розсудливість. Таким виявився Гордій. Твердозуб і Захар і не помітили, як він став між ними наче за старшого. Так з того дня і повелося.

Покої, відведені князеві Данилу в палаці Батия, сяяли натужною, непотрібною розкішшю. Вони були створені не для зручності, а для того щоб викликати захват і пригнічувати одночасно. Дивись, гостю, який багатий хазяїн, що тебе приймає! Бачиш ці світильники з чистого золота? А обтягнуті знизу догори шовком стіни? Відчуваєш, як потопає твоя нога по саму кісточку, ступаючи по цих пухнастих килимах? Яке задоволення відчуває твоє тіло на цих м’яких перинах? Ось уміє хан піклуватися про тих, до кого ставиться прихильно. Зумій сподобатися йому – і він завжди виливатиме на тебе світло своєї милості.

Але на Данила вся ця розкіш не вплинула. Він звик жити просто, бо від надмірності старіє тіло і запливає жиром мозок. Не став він об’їдатися наїдками, переданими ввечері на численних золотих і срібних тарелях. Не спокусили його і красуні у напівпрозорих одежах, які з’явилися побажати йому доброї ночі. Навчені деяким руським словам, вони сказали, що готові танцювати для князя до ранку, а якщо він забажає, то задовольнити його й інакше.

– Спочити хочу, – відрізав Данило. – Ідіть. Не до вас мені.

Никодим, який чув цю розмову з іншої кімнати, зазирнув, щоб висловити свою підтримку, але теж був відісланий. Князь потребував підтримки не людини, а Бога. Довго молився він перед похідним складаним образом, просячи дати йому сили, мудрості й терпіння. Потім розстелив плащ поверх килима і ліг, підклавши під голову одну з численних подушок, розкиданих по підлозі.

Заснув одразу ж. Снів не бачив. А вранці, прокинувшись, зрозумів, що вчорашні молитви не допомогли. Бог залишив його з Батиєм наодинці. Наче хотів побачити, на що справді здатний князь Данило. І це принесло несподіване полегшення. Всевишній вірив у Данила. Знав, що той може перемогти самостійно. Треба було тільки виправдати цю довіру. Данило вирішив, що зможе.

Візит палацового доглядача не заскочив його зненацька. Перекручуючи руські слова, векиль повідомив, що великий хан запрошує гостя разом поснідати. Умитий, розчесаний і свіжий князь легко схопився на ноги і став підперезуватися мечем, але тартарин перелякано похитав головою і замахав руками:

– Ні! Не можна зброю! Так іди!

– Візьми хоч мене із собою, князю, – благально мовив Діонісій, якого Данило викликав для розмови про дружинників, що залишилися за стінами палацу.

– Ні, ні! – знову закричав векиль. – Сам іди.

– Чув, сотнику? – посміхнувся Данило. – Моє слово тут нічого не значить.

– Для мене значить, – заперечив сотник. – Накажеш померти, віддам життя за тебе, не задумуючись.

– Ти мені не мертвий потрібен, а живий. Чекай. Я повернуся.

Насправді Данило зовсім не був упевнений, що знову побачиться з Діонісієм, залишаючи покої і йдучи за векилем, що дрібно ступав довгим коридором, який то спускався донизу, то знову піднімався на кілька сходин. На кожному повороті, непорушні, наче зроблені з глини, стояли високі охоронники зі списами й оголеними мечами. Коли вони почали траплятися на кожному кроці, стало зрозуміло, що зовсім скоро Данило постане перед великим Батиєм. Не хотілося його так називати, але що вдієш, якщо він підкорив стільки країн і народів, примусив їхніх правителів служити собі. Силою чи хитрощами – це не мало значення. Головне, що зумів. І зараз Русь платила данину Золотій Орді, а не навпаки.