Тарас Орлик - Данило Галицький

– На, зігрійся трохи. Бо тремтиш, як осикове листя.

Перш ніж писар устиг щось заперечити, Данило усамітнився у своєму наметі. Йому не хотілося говорити ні з ким і ні про що. Опустившись перед образом Спасителя, він тричі перехрестився, тричі вклонився і став молитися, щоб Усевишній дав йому сили витримати випробування, що випали на його долю.

Це забрало досить багато часу. Сил князю Данилові треба було багато, дуже багато.

Обряд, обіцяний Картаном, відбувся на голому засніженому пагорбі, з якого розгортався краєвид на столицю Орди, розташовану на другому березі річки, яку вже вкрило льодом. Данила, який бачив великі міста Угорії, Полонії та Литви, важко було здивувати будівлями з каменю і трубами, з яких бухав дим, тому він не дуже придивлявся до Сарай-Бату. Картан, який сподівався побачити на обличчі гостя захват і заздрість, був розчарований. Наблизившись до шаманів, він звелів їм мотузку не натягувати, а багаття розвести побільше і поближче одне до одного. Шамани, зрозумівши задум, закивали. Вони не пожаліли ні дров, ні кізяків, так що жар від вогню відчувався за двадцять кроків.

До Данила наблизився ханський розпорядник, бітакчі, і пояснив через перекладача, що кожен із гостей повинен пройти між багаттями і нахилити голову під ярмом – волосяною мотузкою, протягнутою так низько, хоч на всі чотири ставай. Затримаєшся – вогонь на одяг перекинеться або волосся обсмалить. Не очищення обряд, а глузування!

Данило постояв трохи, уявляючи, як він буде виглядати перед своїм воїнством, ставши рачки. Потім, не повертаючи голови, покликав:

– Агов, сотнику! Не бачиш, мотузка провисла? Нехай двоє піднімуть її списами. І не опускають! Хай хоч мертвими тримають!

– Твердозубе, Захаре! – процідив Діонісій, майже не розтуляючи рота. – Чули, що князь велів?

Жодної секунди не вагаючись, дружинники кинулися виконувати наказ. Поки Картан щось загрозливо тараторив по-своєму, Данило піднирнув під мотузку і незабаром стояв по іншу сторону багаття. Шамани запізно затанцювали, забили в бубни. Користуючись сум’яттям Картана і бітакчі, за князем попрямував Никодим, потім до них приєднався Діонісій.

– Не мають сорому, богохульники, – пророкотав він, непомітно спльовуючи. – Одяглися, як блазні, бубонцями обвішалися, виють, наче нечистий.

Картан вихопив меча, швидко попрямував до мотузки. Дружинник, що тримав її списом, приготувався померти. Його обличчя зробилося білішим за сніг, але він не відступив, не здригнувся, не опустив наконечник. Щось вигукуючи, тартарин перерубав мотузку.

– Тільки князь, – переклав товмач. – Решті не треба.

– Не треба, так не треба, – знизав плечима Діонісій. – Ваша справа.

Хтось із дружинників розсміявся. Їм не було весело, просто далося взнаки нервове напруження, яке вони пережили. Але Картан сприйняв це як глузування. Змахнувши своїм кривим мечем, він розвернув його плазом і вдарив по обличчю найближчого до нього ратника. Той зігнувся навпіл, тримаючись за закривавлене обличчя.

Тієї ж миті князь Данило постав перед кривдником, оголивши власного меча трикутного заточення.

– Ти на кого руку звів, тартарине? – спитав він низьким, загрозливим голосом. – Не смій чіпати моїх людей. Спробуй мене зачепити…

Побоюючись удару княжого меча, тартарин відстрибнув назад і пригнувся, нагадуючи кота, який намагається налякати великого собаку. Данило ступив ще один крок уперед. Картан знову відступив. Незважаючи на свою запальність і непокірливість, він розумів, що відповідатиме головою за найменшу подряпину на тілі князя. Батий звелів зустріти його з почестями і оточити турботою. Мало того, що Картан не послухався хана, він ще й розлютив гостя. Якщо Батий дізнається про те, що сталося, то…

Побоюючись навіть думати про наслідки, зять хана звернувся до перекладача, не відводячи погляду від Данила:

– Скажи йому, я погарячкував. Скажи, прошу вибачення. Якщо хоче, нехай відрубає голову будь-кому з мого почту.

Вислухавши перекладача, князь Данило вклав меча у піхви і попрямував до свого коня. Спина його виказувала гідність і презирство. Картану понад усе хотілося встромити в неї ножа. По самісіньку рукоять. І робити це доти, поки не стихнуть передсмертні хрипи ворога.

Данило, несамовитий від гніву, погано пам’ятав, як сідали на коней, як спускалися зі священного пагорба, як переходили Ітиль по кризі. Дружинника з перебитим носом перев’язали і щедро нагородили, але почуття провини залишилося. Не тільки перед постраждалим. Перед усіма, хто супроводжував Данила зараз, і перед тими, хто загинув у дорозі. Він і тільки він був винний перед ними. І в нього не було можливості захистити своїх наближених. Вони всі, разом із князем, були заручниками. Їхня доля залежала від настрою Батия.