Тарас Орлик - Данило Галицький

– Послухай, Олено, що скажу тобі. Уважно слухай – двічі повторювати не стану. Ти мені не чужа, а Василько як син. Люба ти йому, отже, і мені люба. Ображаєш його – мене ображаєш. – Не давши можливості княжні заперечити, Данило підвів руку у відомому застережливому жесті, коли його виставлена долоня наказувала співрозмовникові мовчати і слухати. – А ображаєш, Олено, дедалі частіше. Так більше тривати не може. Язик твій надто довгий, а про інше і говорити гидко. Якби принижувала тільки чоловіка – то хай би так було. Але ти князя Володимирського на посміховисько виставляєш. І ось що я вирішив. – Невідривно дивлячись в очі Олені, Данило знову звів руку, не дозволяючи себе перебивати. – Ще раз почую, що ти лаялася в присутності сторонніх, рукам волю давала або до коханця бігала, я тебе силою вивезу і в монастир віддам. Людям скажемо, що ти захворіла тяжко. Та вони й питати не будуть. А через рік або два оголосимо про твою смерть і знову Василька оженимо. Подобається тобі це? По очах бачу: ні. От і добре, от і думай.

Із цими словами Данило підвівся з-за столу. На початку обіду він сказав, що хоче побути з невісткою віч-на-віч, і попросив відіслати слуг. Вирішивши, що дівер приїхав за любовними втіхами, Олена набілила лице, нарум’янила щоки і начорнила вії. Але тієї хвилини вона зовсім не була схожа на красуню. Скривившись, прошипіла:

– А тепер ти мене послухай, родичу. Я Василькові скажу, що ти мене зіллям напоїв і силою взяв. От і дружбі вашій кінець.

– Спробуй, – спокійно відповів Данило. – Але я з братом як-небудь замирюся, а тебе тоді не монастир чекає, а могила. Замурують тебе, Олено, у стіну, тільки віконце невеличке залишать. Маленьке. Ось таке.

Він показав. Княгиня насторожилася: навіщо віконце? Данило пояснив: щурів напускати, зміїв і жаб. Вони, сказав, теж голодні. Чим не їжа для них – жіночі босі ноги?

З того часу Олену наче підмінили. Шовковою вона не стала, характер не той, однак стримувати себе навчилася. Василько, навідуючись до брата, натішитися на неї не міг. А Данило посміхався і мовчав. Історію про віконце в стіні він почув від магістра Ордена Бруно, якого полонив під час Дорогичина. Дуже вона йому припала до душі, от він нею з невісткою і поділився. Деякі люди пряника не цінують, їм батіг потрібен. Князь Данило умів нагороджувати і тим і тим.

Обійнявши і розцілувавши брата, він відсторонив його, суворо подивився в очі і запитав:

– Що ж ти, Васильку, кордони князівств наших покинув?

Вони стояли осторонь від обох дружин, які перегукувалися між собою, намагаючись дізнатися новини або знайти земляків.

Загін Данила зменшився чоловік на п’ятнадцять, а від обозу взагалі майже нічого не залишилося: вози, які не змогли проскочити полум’я швидко, згоріли, мужики теж згоріли, задихнулися в диму або розбіглися. Ніхто не проливав сльози ні за ними, ні за ратниками, загиблими від полум’я або стріл печенігів. Часи ті були суворі, жорстокі. Мало хто доживав до похилого віку, щоб померти своєю смертю на лавці під іконами. Навали, сутички, мор, засухи, повені… Якби люди подовгу журилися за своїми близькими, у них просто б не залишилося часу на життя. Точніше – на виживання.

Розмовляючи, брати-князі навіть не дивилися у той бік, куди стягали мерців, уже без зброї та обладунків, які цінували не менше, а може, й більше за людське життя. Данило, запитавши, чому Василько не залишився охороняти кордони, лише вдавав, що сердиться. Насправді він відчував справжню радість і душевне піднесення. Хіба можна було не побачити у своєчасній появі брата волю Божу? Сам Бог уберіг князя Данила від ганебної загибелі на вершині безіменного пагорба.

Щодо Василька, то він прийняв докір близько до серця і потупився, даючи зрозуміти, що визнає свою вину. Але лише частково. Бо тієї ж миті підвів голову, щоб зустрітися із поглядом Данила:

– Не сердься, брате. Я з тисячею приїхав. Решту порозставляв у селищах прикордонних, як ти і сказав.

– Але чому приїхав? Хіба міг хтось знати, що печеніги прокляті нападуть на мене?

– Не для того я поспішав, щоб тебе із біди виручати, – признався Василько. – Дійшла до мене звістка, що до князя Мазовецького скоро папський посол прибуде, Плано Кап… Карп…

– Карпіні, – підказав Данило. – Дуже хочу з ним побачитися. Нам потрібно забезпечити собі підтримку Папи. Це зараз найважливіше.

– Ти про це часто говорив, брате, ось я і згадав. Поспішав до тебе, щоб устигнути згоду на переговори отримати. А ти вже поскакав. Довелося наздоганяти.