Тарас Орлик - Данило Галицький

Потім усе потонуло в задушливій пелені, з якої накочувалися неймовірно жаркі, палаючі гребені. Одяг на Гордієві й кінська грива перед очима тліли. Вони злилися – він і кінь. Їх лише трохи обпалило вогнем. А потім вони опинилися разом з усіма – на чорній, гарячій землі, всипаній горілими патлами.

– На пагорб! – горлав Діонісій, пришпорюючи зачумленого жеребця, що стрибав із боку в бік. – Там станемо колом, відіб’ємося. Не спати, не спати!

Дивуючись, що він іще живий, здатний сприймати накази й виконувати їх, Гордій поскакав на пагорб, що жовтів посеред згарища. Пожежа верхівку не зачепила, обійшла стороною. І це було єдине укриття від печенігів, що мали ось-ось з’явитися на цьому боці вогняного бар’єра.

Але їх усе ще не було. Даремно дружинники натягували свої луки, вдивляючись у дим, готові вразити будь-яку ціль. Та тільки не було в кого стріляти. Не переслідували печеніги загін. Кудись подівалися. Напевне, оточували поріділу дружину, використовуючи димову завісу. Так вважали князь і сотник. Гордій, якому пощастило бути поряд, чув кожне слово, яким вони обмінювалися.

– Ох, не послухався мене, князю, – сказав Діонісій сердито. – Не можна було малим загоном іти. Ось до чого твоя впертість призвела. Посічуть нас. Третина дружини у вогні залишилася, князю. Недовго протримаємося.

Гордій зрозумів, що сотник уже не сподівається вибратися живим із халепи, а тому не добирає слів. Князь Данило, судячи з усього, теж готувався до смерті. Не розізлився, не гримнув на Діонісія. Вимовив сумно й винувато:

– Твоя правда, сотнику. Даремно я Батию повірив. Він обіцяв, що нас усюди пропускати будуть.

– Певне, це він засідку й улаштував.

– Що тепер говорити. Он вони, вишикувалися. Зараз ударять. Прощавай, сотнику. Не думаю, що побачимося після бою. Прощавай.

– І ти прощавай, князю. Не тримай зла на мене. Я завжди тобі вірою і правдою служив.

Серце в Гордія захололо. За димом пожежі, що прокотилася, можна було вгадати кінноту, наїжачену списами.

– До бою, ратники! – крикнув Діонісій. – Хто з лучників залишився, спішуйтеся! Бийте, скільки встигнете, а потім знову в сідла! І щоб із пагорба ні кроку! Внизу передавлять, як курчат!

– Зачекай, сотнику, – схвильовано вимовив Данило. – Ти на шоломи їхні поглянь. Наші шишаки, далебі. І знамено… знамено бачиш? Це ж мій герб! Невже Лев наспів?

– Щити округлені, – пробурмотів Діонісій. – Ні, князю, не твоє військо. Щити лівонські, твоїм братом куплені.

– Василько? Не може бути! Я йому західні рубежі стерегти звелів.

– А він не послухався. От і добре. Вчасно наспів. Печенігів як вітром змело.

І справді, за димом, що розсіявся, було видко лише вугільну рівнину та руді спалахи віддаленої пожежі. Задивившись, Гордій мало не звалився з коня, що став дибки, коли Данило проскочив поряд, на відстані простягнутої руки. Груддя горілої землі так і летіли з-під копит вороного жеребця. Поспішав князь обійняти любого брата.

Подумавши так, Гордій усе-таки впав, бо без усякого наказу всі, хто був на пагорбі, кинулися назустріч дружині Василька. Кінь Гордіїв теж рвався туди і втік би, якби господар не зачепився за вуздечку. Волочитися було боляче і образливо, але Гордій не лаявся, а вигукував щось веселе. Він знову уникнув смерті. Ну хіба ж це не диво?

Василько Романович звався князем Володимирським, хоча Данило давно передав йому і Берестя, і Луцьк, і Пересопницю. Був він не набагато молодший, але ставився до Данила так, наче той був старший не на два, а на двадцять два роки. До рота, звичайно, не заглядав і на побігеньках не був, але поважав старшого брата, як батька рідного.

Їхні володіння хоча і вважалися розділеними, але кордонів не мали. Інколи брати ходили в походи разом, траплялося й так, що Данило посилав Василька в похід самого або залишав його боронити Галич, а сам ішов на ворога.

Зовні вони були схожі, і коли були поряд – кожен міг здогадатися, що бачить перед собою рідних братів. Однак обличчя Василька запливло, було наче трохи розмите, губи його не мали чіткої лінії, а погляд постійно блукав. Усе це свідчило про нерішучість, тому, прохопившись, Василько хмурнішав і стискав рота в жорстку пряму лінію, але невдовзі забував напружувати м’язи обличчя – і воно знову опливало, як розігрітий віск.

Кілька років тому Данилові стало відомо, що дружина Олена попихає братом і навіть зраджує його майже відкрито. З’явившись у Володимирі за відсутності Василька, він пообідав із княжною, подякував за частування, а потім витер вуса і сказав: