Тарас Орлик - Данило Галицький

– Сам Батий просив мене загін князя Данила пропустити, – пояснив він, пихато взявшись у боки. – Лев із роззявленою пащею – то його знак. Не можна чіпати.

Чатовий мовчки вклонився, криваві краплі падали на землю. Усміхнувшись, Валчар відірвав рукав від сорочки, простяг пораненому зі словами:

– Візьми, витрись. Умієш біль терпіти.

Ще один безсловесний уклін.

– Троє вершників без охорони можуть тільки до мене їхати, більше нікуди, – пояснив Валчар, спостерігаючи, як співрозмовник зупиняє кров. – Мабуть, купці дорогу собі купуватимуть. Простежте за ними непомітно. Якщо спробують проїхати мимо, зупиніть і заверніть до мене.

– Буде зроблено, вождю, – нечітко відповів дозорний у ганчірку.

– Що? Не чую? – миттєво розлючений Валчар двічі штовхнув бідолаху, відібрав скривавлену ганчірку, тикнув нею в обличчя. – Голосно говори, чітко.

– Буде зроблено, вождю, – повторив чатовий, внутрішньо приготувавшись до смерті.

Але Валчар лише звелів принести йому води і сховався в юрті, де на нього чекали більш цікаві розваги. Він вийшов не раніше, ніж почув тупіт копит, що наближався і відбивав незвичний для вуха ритм. Свої коні скакали інакше і трохи далі – їх Валчар упізнав зразу.

– Віднесіть хлопчака, – звелів він, натягаючи хутряну безрукавку. – Зовсім п’яний. Уранці не будити. Нехай виспиться.

У супроводженні двох інших слуг Валчар піднявся на оглядову вежу в три людські зрости і став удивлятися в надвечір’я. Цей звичний маневр дозволяв йому зустрічати гостей на узвишші, тоді як вони, перебуваючи унизу, були змушені розмовляти, задираючи голови. Валчар давав зрозуміти різницю між собою та ними. Тільки гінців хана Батия він одразу приймав у своїй великій юрті з білої повстини. Ці троє таких почестей не варті.

Валчар одразу впізнав серед них головного. Це був високий молодий вершник із пшеничним волоссям і коротко підрізаною чорною бородою. Його жовті чоботи і червоний жупан із золотими застібками могли бути варті цілого статку. Ніздрі Валчара жадібно роздувалися, споглядаючи цей одяг, що виблискував у світлі смолоскипів.

– Хто ти? – спитав він зверху.

– Галицький боярин Андрій Гаврилович до тебе завітав, – відповів замість красеня його товмач, лисячий триух якого видавав вихідця із племені Ілдея.

Третій вершник тримався трохи позаду, підкручуючи кінчики довгих вусів, і намагався здаватися незалежним, хоча було помітно, що він сильно наляканий великою кількістю направлених на нього стріл. До його сідла було приторочене невелике барило, у якому, як зрозумів Валчар, зберігалося вино або вода. Він перевів погляд на жупан Андрія, потім помітив золоті шпори на чоботях і став спускатися, говорячи:

– Не знаю, про що мені говорити з уруським боярином. Він не воїн і не купець. Чого йому треба?

Товмач переклав. Зістрибнувши з коня, Андрій відповів на це, що не тільки розмовляти приїхав.

– А для чого ще? – поцікавився Валчар, який уважав себе дорослим чоловіком, проте зберігав дитячу безпосередність дикуна.

Доброзичливо усміхаючись, гість звелів супутникові принести барило. У ньому була не вода і не вино. Барило було повне срібних монет.

– Чому не золото? – запитав Валчар, пересипаючи їх у долонях.

Йому чимало коштувало не застрибати від щастя і не засміятися радісно, видаючи тим самим свої справжні почуття. Щоб не виказати задоволення, Валчар був змушений презирливо скривитися.

Продовжуючи усміхатися, Андрій пояснив:

– За барило золота можна купити ціле місто. Мені ж потрібна зовсім невеличка послуга, вождю.

– Яка?

Валчар висипав монети назад і випростався, випнувши груди. Замість відповіді Андрій показав половину мізинця.

– Така маленька? – спитав Валчар? – Хочеш сказати, що я не здатний на великі справи?

Воїни одночасно ступили уперед – хто натягнув тятиву, хто взявся за хрест [2] Рукоять шаблі. . Довговусий супутник Андрія зблід, як полотно. У товмача задрижав голос.

– Зовсім навпаки, – сказав боярин Андрій. – Ти великий вождь. Тому прохання моє здаватиметься тобі малим, незначним. Виконати його все одно що… тьху! – боярин сплюнув. – Для тебе це нічого не варте.

Валчар метнув гострий погляд на своїх людей: чи чують вони, як ставляться до нього чужаки?

– Ну що ж, яке в тебе прохання? – кивнув він. – Я слухаю.

– Твоєю землею їде невелике військо князя Данила, – почав пояснювати Андрій через перекладача. – Не пропускай його. Він поганий чоловік. Ти станеш багатшим і зробиш богоугодну справу.