Тарас Орлик - Данило Галицький

– Не в кількості річ, а в умінні, – сказав Данило. – Твоїх молодців буде достатньо, Діонісію. Велике військо значного піклування потребує та часу. А нам до зими повернутися потрібно, інакше в снігах загрузнемо.

Кивнувши на знак згоди, сотник пішов давати розпорядження. Не минуло й півгодини, як похід відновився.

Рухаючись уздовж Південного Бугу, загін Данила Романовича поступово наближався до країни печенігів. Батий домовився з трьома найвпливовішими князями, що ті пропустять мандрівників через свої землі, не створюючи їм жодних перепон, тому Данило не відчував особливої тривоги. Доручивши досвідченому Єрмолаю відповідати за безпеку походу, він їхав у повозці з Никодимом, уважно слухаючи його розповідь.

Никодим прочитав так багато описань Сарай-Бату, зроблених різними мандрівниками, що наче бачив монгольську столицю на власні очі й міг говорити про неї годинами. Мовляв, кріпосні стіни Сарая усипані битим склом, а рви утикані гострими кілками, що змазані трупною отрутою. Також розповідав Никодим про те, що місцеві майстри проживають окремо: тут ткачі, тут зброярі, тут гончарі. Усі будівлі з каменю, а дерева порубані на дрова, щоб їх опалювати. Так багато охочих поселитися в цьому новому місті, що зусібіч оточене воно повстяними юртами і кошами, і весь степ, куди не глянь, укритий стадами овець і табунами коней. Щойно накаже хан іти в похід, чоловіки, малі й старі, заскакують у сідла і мчать туди, куди їм буде велено. Нікому й на думку не спаде сховатися або відсидітися, удавши із себе хворого. Усі, зверху і донизу, виконують волю тільки однієї людини – Батия.

– От був випадок, – розповідав Никодим, похитуючи головою на дорожніх вибоїнах. – Завинив один воєвода перед ханом і чекав, яку йому кару призначать. А гонець йому мотузку приніс, уклонився і вийшов. Тож воєвода взяв і удавився.

– Але чому? – дивувався Данило, наморщивши сірого від пилу лоба. – Невже не було іншого виходу?

– Не було, князю, не було. Утекти? Увесь рід переб’ють. Сподіватися на милість? Але Батий і так милість виявив, коли мотузку прислав. Адже страти в монголів мученицькі та принизливі.

– Не вірю я, що влада хана тільки на страху тримається!

– І правильно робиш, Даниле Романовичу, що не віриш. За провини Батий карає люто, а за службу вірну щедро нагороджує. Сотників призначає тисячниками, тисячників – темниками, комусь рабинь подарує, а комусь мішки грошей. Але найвища нагорода – припасти до підніжжя трону ханського.

Слухав Данило і думав про те, як сильно його влада відрізняється від влади Батиєвої. І лізли думки в голову: а якщо почати правити по-новому? Залякати всіх, придушити, щоб жоден боярин слова сказати не смів. Кожну непокірну голову – з плечей. За провину одного – двох карати, за провину десяти – сотню тощо. А страти такі ввести, щоб тільки від згадки про них непокірливі втрачали бажання суперечити. Хребти ламати, живцем у землю закопувати, шкіру здирати, на кіл саджати.

Думки ці Данило відганяв відчайдушно, відвертав, як міг, молився, розпитував Никодима про діяння святих. Допомагало. Спокуса інколи виникала знову, але відганяти її щоразу було легше й легше. Руський князь тим і відрізняється від східних ханів, що сам собі межі визначає, за які не виходить. Справедливість, честь, батьківщина – ці слова не були для Данила порожнім звуком. Він хотів, щоб його провели в останню путь не з прокляттями на вустах, а з любов’ю і сльозами. А для цього брати Батия за взірець не можна.

На четвертий день дороги, коли Никодим вирішив продовжити розповіді про Золоту Орду, Данило зупинив його застережливим жестом. І сказав:

– Досить, писарю. Все, що я хотів почути, я почув. Поговорімо про щось інше, щоб веселіше мандрувати.

– Про що ти хотів би поговорити, князю? – спитав Никодим, не виявляючи обрáзи.

– Та хоч про життя. Навіщо воно нам дається?

Вони їхали степом, розрізаним на дві рівні половини второваною дорогою. Ліворуч височіла трава по пояс, а праворуч – така сама трава, уже зів’яла і посохла. Попереду, далеко відірвавшись від колони, скакали чатові і, піднімаючись на кургани, подавали звідти умовні знаки, які означали, що можна рухатися далі, не боячись засідки. Княжу повозку із дашком і запонами від пилу зусібіч охороняли воїни Діонісія, в обладунках, зі щитами й шоломами. Решта дружинників скакали без нічого, навантаживши важку амуніцію на обозні вози. У хмарах куряви, яку здійняли колеса й копита, не можна було відрізнити Гордія від інших. Начебто той, колишній Гордій, кудись щезнув, а його місце посів зовсім інший чоловік.