Тарас Орлик - Данило Галицький

– Отож, ми купаємося, і тут я глянь…

– Збирає, гнида, добро наше, як своє…

– Стій, кричу, гірше буде…

– Я поки до берега добрався, його вже й слід прохолов…

– Бігав-бігав: нікого. Ну, думаю, упустив злодія. Тут лапа ялинова хитнулася. Ага, попався!

І Захар, не шкодуючи барв, став розписувати, як бився з Гордієм, але усвідомив раптом, що просто бив неозброєну, покірну людину, і, збентежившись, замовк.

– А ці двоє? – Данило показав очима на понурих Никодима і Степаниду.

– Вони прийшли за злодія заступатися, – пояснив статечний ратник Вислоус. – А може, і відбити його хотіли, хто їх знає.

– Відбити? – скрикнув Никодим, сміючись уривчастим, геть невеселим сміхом. – Теж знайшли воїнів – писаря та бабу дурну…

– Не дурна я, – заперечила і несподівано ступила кілька кроків уперед, опинившись навпроти князя. – Дозволь мені розповісти, як усе було.

– Ну, кажи, – дозволив він, зупиняючи жестом тих, хто мав намір Степаниду відтягнути назад. – Тільки коротко. Часу в нас обмаль. Ось повісимо злодія – і в дорогу.

– Повісите? – Вона впала навколішки, заломивши руки. – Ні, не можна Гордія вішати. Він сильно постраждав, а тому трішки сам не свій.

– Ти мене перед людьми блаженним не роби! – вигукнув Гордій, але тут же отримав кілька стусанів і зрозумів, що без наказу краще рота не розтуляти.

Стоячи навколішках, Степанида розповіла князю все, що знала про біду дядька Гордія, який утратив дружину й дочок і сам ледве вижив після ран, завданих стрілами тартарськими. Маючи просту душу, думала вона, що князь відійде й помилує Гордія, але цього не сталося. Нахмурившись, Данило коротко тріпнув старанно розчесаним волоссям:

– Якщо кожен, хто близьких утратив, красти почне, то всі по світу з торбами підемо. Ні, тітко, не проси за нього. Тать є тать, його неодмінно покарати треба, щоб іншим не кортіло. Тебе і того, іншого… Як тебе? Ну так, Никодим. Тебе і Никодима відпустимо, бо не шкідливі ви, а Гордій ваш на добро ратників спокусився. Таке прощати не можна. Я князь і мислити маю по-князівському.

– Чи не галицький князь Данило? – вигукнув Никодим, що посмілішав, і щаслива усмішка з’явилася на його обличчі.

– А ти хіба родич мені, щоб радіти? – гордовито запитав Данило, зводячи брови.

– І як це я тебе зразу не пізнав? От дурна голова! – Никодим з усього маху ляснув себе по лобі. – Адже бачив лик твій у літописі. І стяги над шатром… Я ж до тебе йшов, великий князю.

– Навіщо? – ще більше насупився Данило, який згадку про свою велич сприйняв як неприховані лестощі, які він і на дух не сприймав. – Просити щось хочеш?

– Навпаки, князю. Дати.

– Що ти можеш мені дати, волоцюго?

– Можу знання, – жваво відповів Никодим. – Можу порадити. Можу і те і те.

Несподівано досягнувши мети, він більше не вагався і не боявся. Він вірив, що тільки правитель Галичини зуміє зупинити ординську навалу, що хвилею прокотилася Руссю, затопила її та ладна була просуватися далі. Никодим знав, що, посилаючи випробування, Бог ніколи не залишає людей без надії. Промінь світла в пітьмі, соломинка в бурхливому вирі, стежинка в непрохідних хащах. Князь Данило був останнім захисним рубежем для тих, хто ще не втратив надію. Никодим не втратив.

Данило відчув упевненість, яка хвилями накочувалася від цього чоловіка у драній, вигорілій халамиді, і відмовився від думки покарати його за надто довгий язик.

– Що знаєш ти таке, подорожанине, чого не знаю я? – спитав він, відсовуючи Діонісія, який бурчав.

Никодим відзначив про себе, що він уже не «волоцюга», а «подорожанин», і це додало йому рішучості. Князь був готовий його вислухати. Тепер головне підібрати правильні слова, щоб не обірвали посередині.

– Мені звичаї тартарські добре відомі, – заговорив він, дивлячись Данилові в очі. – Що сам бачив, що чув, що в писаннях читав. Усе це об’єдналося тут. – Він торкнувся пальцем лоба. – Тепер хочу тобі знання свої передати. Як перемогти ворога, якщо його не знаєш?

– Я невдовзі сам усе побачу, на власні очі, – сказав князь, що викликало в Діонісія величезне здивування.

Хто такий цей балакучий обірванець, щоб сам правитель Галичини з ним планами своїми ділився?

Але Данило, мабуть, розмірковував інакше. Чимось припав до душі йому цей писар із гострим язиком. Навіть бровою не повів, коли Никодим став розпитувати, куди їде Данило та навіщо. Відповів. І несподівано вирішив:

– Зі мною поїдеш, якщо хочеш. Дорогою розкажеш, що знаєш. А я до зустрічі з ханом підготуюся. Писати, кажеш, умієш? Це вміння твоє теж згодиться. Що написано, те вже не забудеться. Та й іншим наука буде.