Тарас Орлик - Данило Галицький

– Він у балочці хотів зачаїтися, – збуджено розповідав Захар. – А я горою, горою. Уже пробіг, та дивлюсь: ялинка гойдається. Тут я його й упіймав. Він так перелякався, що не чинив опору.

– Ага, перелякався, як же. – Мужик, що лежав, сплюнув червоним. – Буду я своїх бити.

– Хто свій, хто свій? – дзвінко, як півень, заволав Захар. – Ти тать підлий, а я – закон княжий.

– Я відразу збагнув, що ви дружинники.

– От би і йшов собі, від гріха подалі. Ратників не чіпай, зрозумів?

– А якщо я теж хочу? – запитав мужик. Ґуля на його лобі розрослася до розмірів великого яблука.

– Що? – взявся в боки голий Захар. – Що ти хочеш, баньки твої безсоромні?

– Ратником… У дружину княжу.

Твердозуб, прислухаючись до їхньої розмови, діловито взувався, притупував підкованими каблуками, виблискував сталевими набійками на гострих носах чобіт.

– Ні, ти чув? – звернувся до нього Захар. – У дружину він хоче.

Його аж затрясло від обурення. Що голого дружинника аж ніяк не прикрашає.

– Штани одягни, – порадив Твердозуб. – А я зараз у чоботях своїх потанцюю на злодюзі, поки ребра в нього не тріснуть. Усі пальці йому переламаю, щоб іншим разом на чуже не зазіхав.

– Стривай, – зупинив його Захар, одягаючись. – Ще встигнемо побити. Спершу до сотника треба. Нехай його допитає.

– Та що його допитувати? – уперся Твердозуб. – І так усе зрозуміло.

– А ось не зрозуміло. Адже він до капшука мого не торкнувся, а меч і шолом схопив. І кольчугу. З ким воювати зібрався?

– З ординцями, – подав голос мужик. – Гордій я, руська людина. Вони дружину мою, дочок… Задери на мені сорочку, там від стріл тартарських відмітини.

Дружинники переглянулися, не знаючи, як бути. Обидва відчули, що Гордій каже правду.

– Гаразд, повели до Єрмолая, – вирішив Твердозуб, злість якого зникла, як ранковий туман. – Нехай старший розбирається. Наше діло маленьке. Зловили волоцюгу.

– Ловив я, – заявив Захар і схилився над бранцем, допомагаючи йому підвестися. – Тут недалечко. Дійдеш?

– Нести не доведеться, не бійся, – буркнув Гордій.

– Тоді йди.

Захар легенько підштовхнув його в спину.

– Розв’язав би. – Гордій хитнув зв’язаними руками.

– Може, тебе і відпустити? – посміхнувся Твердозуб.

– А що, відпустіть. Я до вас більше не поткнуся. В іншому місці щастя пошукаю.

– От же злодійська душа! – захоплено мовив Захар. – Хоч би посоромився.

Гордій насупився:

– Мені соромитися нічого. Я битися з тартарвою бажаю. А чим? Хроном сушеним?

– Ти хоч знаєш, чортяко, скільки така кольчуга коштує? А меч? А кінь в бойовій збруї?

– Здогадуюся. – Гордій знову сплюнув і відвернувся. – Що ж, розв’яжете мене чи ні?

– Ні, – відповів Твердозуб. – Так іди. Не розвалишся.

– Адже побіжиш, – сказав Захар. – Побіжиш?

– Не знаю, – зізнався Гордій. – Ну, йдемо чи що?

І вони пішли. Здалеку їх можна було б вважати за трьох товаришів, що простують зеленим лугом. Тільки один надто вже понурий був і йшов неохоче. Був це, як легко здогадатися, Гордій, мастак ловити минів і робити ще багато інших корисних і хороших речей. Ось тільки красти не вмів він зовсім. Із цієї причини і не втік від Захара зі спорядженням. Сам Гордій біг і ховався, а совість йому говорила: стій, здайся, віддай украдене. Чим це скінчилося, читач уже знає. А тепер час сповістити йому, що за Гордієм і його стражниками стежили дві пари очей, що сховалися серед білих стовбурів березового гаю.

Це були вчений чоловік Никодим і Степанида, на прізвисько Тетеря. Обоє відмовляли товариша від небезпечної затії, але той уперся: мушу знайти зброю, і все тут. Хоч кілок на голові теши. Никодим до розуму Гордія волав, Степанида його лякати намагалася, але все марно. Трапляється, що думка засяде в мозку міцніше за скалку – не дає спокою, мучить, тривожить. Так і з Гордієм сталося. Він узяв собі в голову, що його приймуть у дружину, якщо він з’явиться в обладунках і зі зброєю.

«А кінь? – питав Никодим єхидно. – На своїх ногах бігати будеш? Тільки за кіньми не вженешся, коней тобі не наздогнати. Адже в них чотири ноги і бігають вони швидше».

«Мабуть, дадуть коня, – бурчав Гордій, насуплюючись, тому що розумів слушність товариша. – Або знайду десь».

«Украдеш теж? – втрутилася в розмову Степанида-Тетеря. – Але ж сам знаєш, що з конокрадами буває. У мішок і у вир. Свого коня людина завжди пізнає. Не сховаєшся».

«Я воювати поїду. Там іншого коня собі добуду, а цього відпущу – та й по всьому».

Розмови ці тривали давно, подорожні до них звикли і всерйоз не сприймали, поки не натрапили на стан дружинників, що зупинилися заночувати на пагорбі над річкою. І видно звідти далеко, і комарів вітер відносить, і вода питна поруч. Наламали хмизу, набили гусей-качок, розвели багаття – ось і стійбище готове. Гордій, покрутившись навколо, за дружинниками поспостерігав і вирішив: уранці хтось неодмінно до річки піде. У кольчузі, чоботях і з мечем не поплавати, тому все це добро на березі залишиться. Якщо взяти і сховатися, то потім, коли загін далі піде, можна в крадене обрядитися і до Холма відправитися, проситися в князеву дружину. Так, мовляв, і так, коня втратив, але решта при мені, і сам я не з полохливих.