Тарас Орлик - Данило Галицький

Був лише другий день подорожі, а Твердозуб уже відчував утому, тому настрій його був не такий безхмарний, як ранок.

– Ти сома злови, – порадив він, – і довідайся в нього, що там і як.

Не чекаючи відповіді, він шумно пірнув у воду і довго не з’являвся на поверхні, пускаючи бульбашки. Хвилі розходилися колами.

– Сам ти сом, – сказав Захар, коли Твердозуб виринув і поплив на середину, вправно розсікаючи воду наввимашки.

Довго вони плескалися й пустували, намагаючись занурити один одного якомога глибше, плювалися водою, регочучи й радіючи перловим бризкам, як діти малі. Голоси їхні розносилися далеко в ранковій тиші, і, немов розбурхане ними, виглянуло сонце. Туман умить розсіявся, перетворившись на легкий серпанок, який відносив вітер. Стомившись від боротьби та плавання, Захар хотів знову почати розмову про русалок, що його непокоїли, але з його горла вирвалося тільки уривчасте:

– Е! Е!

– Що «е»? – нашорошився Твердозуб, припинивши промивати масне волосся й бороду.

– Одежа наша! Зброя!..

Не доказавши, Захар кинувся до піщаного плеса, де вони залишили речі. Глянувши туди, Твердозуб вилаявся і поплив слідом, вигукуючи:

– Ану, поклади! Стій, тобі кажу! Уб’ю! Уб’ю, гнидо!

Погрози його були звернені до бородатого мужика в нефарбованій домотканій сорочці, таких же сірих штанях і постолах. Злодійкувато озираючись, той збирав на піску все, що потрапляло під руки: Захарову кольчугу, Твердозубів шолом, чоботи, меч у піхвах на широкому поясі з мідними бляхами.

– Не чіпай! – заволав Захар, який досяг мілини першим.

Плисти тут було неможливо, бігти теж не вдавалося, тому, здіймаючи пінисту воду, дружинник міг лише незграбно брести, високо підкидаючи ноги.

– Мені треба, – сказав мужик і, притискаючи здобич до грудей, став підійматися на укіс.

Пісок осипáвся під його ногами, речі падали з рук. Боязко озираючись на Захара, який уже біг мілководдям, він насунув шолом на голову, перекинув важку кольчужну сорочку через плече і поліз далі.

– Стрілою його, стерв’ятника! – підказував Твердозуб, який досі борсався на глибині. – Мій лук візьми. Без промаху б’є!

Але Захар не скористався порадою. Чи то побоявся згаяти час на пошуки стріли, чи надумав узяти злодія живцем. Мокрий і голий, він поліз схилом угору, не марнуючи сили на непотрібні гукання. Злодій явно не збирався розлучатися з украденим. Незграбно підкидаючи постоли, він замигтів сірою тінню серед рудих стовбурів і зелені.

Коли кремезний Твердозуб вибрався на берег, обох уже й слід прохолов. Стрибаючи то на одній нозі, то на другій, він натягнув штани, схопив лук, сагайдак і видерся на гребінь, де і стояв, крутячи мокрою головою і лаючись. У ліс не побіг, боявся залишити речі без нагляду. А раптом тут інші злодії ховаються? Дружинник без зброї і спорядження – не дружинник. Надають батогів і проженуть, як хлопчака, що нашкодив. Не можна було лізти в річку удвох, ніяк не можна.

– Захаре! – покликав Твердозуб. – Ти де? Зловив гниду?

Товариш не відгукнувся, лише сороки затріщали глузливо, милуючись зганьбленим воїном. Твердозуб ледь не пустив у них стрілу, стримався. Яка з цього користь? Зосталося лише сподіватися на спритність Захара. Якщо наздожене злодія, біди не станеться. А якщо упустить…

Про це навіть думати не хотілося.

Спустившись униз, Твердозуб став збирати речі. Потім без чобіт, зате в підперезаній кольчузі, забрався назад і почав міряти гребінь кроками, не в змозі вгамувати тривогу і гнів, що розпирали груди.

– Ну злодюго, – примовляв він, хитаючи головою, – ну сволоцюго. Лише попадись мені, всю душу з тебе витрясу.

Тим часом туманна поволока розійшлася остаточно, і зеленувата річка заблищала на сонці, як дорогий шовк, кинутий між жовтих берегів. Шумно пролетіли качки, сіли на воду, загалакали, сперечаючись, кому дістануться кращі шматки. З кущів на другому березі виглянула косуля і, витягнувши шию, стала недовірливо нюхати повітря. Упавши на одне коліно, Твердозуб узяв лук, але косуля, уловивши рух, зникла, залишивши позаду шарудіння листя.

Удача була явно не на боці дружинника. Він стиснув у кулаці натільний хрестик, збираючись попросити в Господа прощення за колишні гріхи, але тут до вух його долинув голос Захара. Голий, як черв’як, той іздалеку заклично махав руками:

– Швидше, Твердозубе! Зловив я його. Не втік, проклятий.

Навантажений своїм і чужим спорядженням, Твердозуб важко побіг до товариша. Дуже скоро, пихкаючи і відсапуючись, він стояв над викрадачем, руки якого були стягнуті за спиною вкраденим поясом. На лобі мужика синіла ґуля, що кривавила, одне око було підбите й дивилося крізь вузеньку щілинку між набряклих повік. Страху на обличчі мужика не було. Тільки досада.