Тарас Орлик - Данило Галицький

– Дякую за довіру, великий княже! – вигукнув Никодим, кланяючись. – Я так про діяння твої напишу, що нащадки твої тебе навіки запам’ятають. І про відвагу твою, і про мудрість, і про милосердя…

– Не такий уже я й милосердний, писарю, – попередив Данило, якому знову почулися лестощі в цих словах.

– Як же не милосердний, якщо Гордія помилував.

– А я хіба помилував?

– А хіба ні? – Никодим удав, що здивувався.

Аби норов князя Данила був трохи крутіший, наклав би нахаба головою. Але батько навчив його гнів стримувати, як лютого пса на ланцюгу, не давати йому волю, не продумавши добре свої дії. І, пускаючи думку поперед гніву, Данило часто бачив, що чинив правильно. Ось і зараз, поглядаючи на похмурого Гордія, він зрозумів, що страта цього мужика нічого не вирішить, а прощення буде сприйняте як вища справедливість. Навіть ті дружинники, у яких Гордій спробував поцупити добро, уже давно охололи і, якби їхня воля, відпустили б невдалого крадія на всі чотири сторони, надававши йому на прощання духопелів.

«Роби те, чого чекає від тебе народ, і завжди будеш шанований», – казав покійний батько. Його досі пам’ятали й поважали в цих краях. Данилові не хотілося бути проклятим і забутим після смерті.

– Підійди ближче, волоцюго, – звелів він, поманивши Гордія пальцем.

Дружинники, почувши глузування в княжому голосі, зраділи, передчуваючи забаву. Смертей бачили вдосталь, вони ні для кого не були чимось новим. Суд був цікавіший за страту – він міг закінчитися і так і сяк. У страти кінець був відомий заздалегідь. Усі вмирали однаково, хіба що один втратить свідомість, а інший проситиме про помилування. А що чекає на мужика, який став перед великим князем? Цікаво, ох як цікаво!

– Діонісію, – гукнув Данило, не зводячи уважного погляду з Гордія, – подивися на нього і скажи, чи годиться він для служби ратної?

– Начебто сильний, – дійшов висновку сотник, подумавши. – Але ж на руку не чистий.

– Перший і останній раз узяв чуже. – Гордій упав на коліна, а голову підвів високо, наче стояв випростаний. – Самого совість заїдає, спасу немає. Украв, так. Нечистий поплутав. Думав, що цей гріх добрими ділами спокутую, а воно он як повернуло.

– Воювати підеш? – коротко спитав Данило.

– Та хоч голими руками, добрий пане. Нехай тільки розв’яжуть.

– Діонісію, знайдеться в обозі знаряддя для нового лицаря?

Дружинники засміялися з полегшенням. Ніхто, зокрема Захар і Твердозуб, не тримав зла на Гордія. Повісили б його на найближчій гілляці, будь на те воля князя, але без задоволення, для годиться. А раз випало людині щастя, то чому б не порадіти разом із нею?

– Спорядження-то знайдеться, – сказав сотник, почухавши потилицю, – та чи впорається смерд із мечем булатним? Гаразд, там побачимо. Адже ратниками не народжуються, ратниками стають.

– Ніколи не забуду! – заголосив Гордій, не вірячи у свій талан. – Служитиму вірою і правдою, люди добрі. А ти, князю Даниле, тепер один у мене господар, до самої могили!

– Дивись, словами не розкидайся, – жартівливо пригрозив Діонісій, і всі знову засміялися, задоволені таким кінцем.

А князь Данило, добравши смаку, не забув і про жінку, підізвав її до себе, спитав, чи піде вона служницею.

– Та хоч кухаркою, хоч пралею, – заторохтіла проясніла Степанида. – Вас он скільки! Усіх нагодувати, обіпрати треба.

– І зігріти! – вигукнули з натовпу дружинників.

– І цицьку перед сном дати.

– А-га-га!

– У-гу-гу!

– Баб у похід не беремо! – поквапився нагадати Єрмолай, злякавшись, що Степанида порушить порядок у лавах його загону.

Але князь Данило й сам розумів, що в дружині їй не місце. Звелівши жінці виставити вказівний палець, він надів на нього перстень з мізинця і сказав:

– Іди в Холм, скажи двірні, що князь тебе прислав, покажи перстень княгині Анні Мстиславівні, нехай вона тебе служницею візьме.

Степанида не знала, як і дякувати, але Данило вже її не бачив і не чув. Ударивши Діонісія по спині, він сказав:

– Час у дорогу. Командуй вирушати.

– Спочатку дозволь сказати, – попросив сотник.

– Сьогодні всі від мене чогось хочуть, користуються моєю добротою… Ну, кажи. Слухаю тебе, сотнику.

– Поки не відійшли від міста, послав би за підмогою, князю. Хоча б тисячу взяв із собою. Того й гляди половці налетять або ще хтось. Малувато нас.

Гордість не дозволяла Данилові визнати, що такою була воля хана Батия: їхати до нього з малим загоном. Однієї умови князь уже не дотримав: не взяв із собою синів. Самочинно брати в похід ціле військо він не міг. У тих краях, де Орда панує, ні тисячна дружина не врятує, ні п’ятитисячна. Зімнуть, переб’ють, доберуться до Данила. Може, саме це й задумав Батий? Розправитися із непокірним князем тихо й швидко, як із курчам, що забрело в чужий город? Якщо й так, то Данило не збирався говорити про це своєму почту. Люди, які знають, що можуть невдовзі загинути, втрачають волю, стають лякливі й метушливі. Лише небагатьом дано зберегти голову холодною, а серце таким, що б’ється рівно і спокійно.