Тарас Орлик - Данило Галицький

Гордій погано їздив верхи. У господарстві в нього був кінь, але він ніколи не ходив під сідлом. Орав, тягнув воза й сани. Траплялося, Гордій забирався на його кістляву спину і їхав на річку або в поле, але то були короткі поїздки. Однак зараз, одягнутий у важку кольчугу, зі щитом на спині, у шоломі, що нагрівся на голові, і з бойовою сокирою в руці, Гордій змушений був проводити цілий день у сідлі, наздоганяючи решту дружинників, для яких такі переходи були звичним ділом. Стегна натерлися, сідниці позбивані, до горла підкочувалася нудота від постійного трясіння, але Гордій не скаржився. У його дружини і дочки доля була гіршою. Думка про них допомагала долати і труднощі походу, і образливі жарти нових товаришів, і втому, що дурманила.

Коли колоною пролунали голоси «вогонь, вогонь», Гордій злякався не відразу. Він не знав, що таке степова пожежа. Він жив біля річки із заплавними луками, що їх навіть блискавка не змогла би підпалити. Йому не доводилося бачити, як люто і стрімко захоплює полум’я суху степову траву, як несеться воно, гнане вітром, як спалахують у повітрі птахи, що не встигли вчасно злетіти, як димляться хвости у лисиць, що біжать наввипередки зі смертю. Він просто витягнув шию, вдивляючись у той бік, куди дивилися всі.

Не маючи можливості звестися на стременах (їх йому не дісталося), Гордій побачив лише кілька вогняних клаптів серед чорного диму і здивувався, який переполох викликало це далеке видовище в загоні. Але поступово його почала охоплювати загальна тривога, що посилювалася при наближенні вогняної полоси.

Коні хрипіли і кусали вудила, не бажаючи залишатися на місці. Люди збуджено перемовлялися, намагаючись визначити, в який бік краще прямувати. Рішення ухвалив князь Данило, скочивши на свого жеребця з легкістю юнака.

– За мною, богатирі! – гукнув сотник Діонісій, пришпорюючи коня.

Дружинники, зберігаючи стрій по двоє, попрямували за ним. Позаду, мотаючи головами, поспішали запряжені коні, підхльостувані нагайками. З наміром полегшити їм роботу обозний люд зістрибнув на землю і біг поряд, тримаючись за вози. Всі щось кричали, дружно повернувши голови вправо, звідки накочувався вогняний вал.

– Ох, треба було назад, назад!

– Ми не раки, щоб задкувати!

– Згорить добро, бачить Бог, згорить!

– Ти не навроч, дурню!

– Ох і горить!

– Жар сюди доходить, браття! Права щока гаряча!

– Ти бороду підстав, Михасю! Підсмалити її пора…

Твердозуб, що скакав поряд із Гордієм, до цієї миті з ним не розмовляв і навіть не дивився в його бік, але зараз не втримався:

– Тримайся міцніше, село! Впадеш – затопчуть.

– Не звалюся, – крикнув у відповідь Гордій, але про всяк випадок міцніше стиснув ноги.

Скакати галопом без стремен було незручно. Гордія хитало то праворуч, то ліворуч, інколи підкидало так високо, що він боявся, що не опуститься в сідло.

Водночас пожежа була так близько, що можна було відчути запах гару й почути тріщання трави, що палала. Повітря над степом дрижало і зробилося непрозорим. У ньому кружляли й падали чорні пластівці сажі.

– Засідка! – понеслося від голови колони. – Печеніги попереду!.. Це вони підпалили!.. Нас очікували!..

– Ну, пропали! – засмутився Твердозуб, страдницьки кривлячи рота. – Назад треба було. А тепер що?

Над їхніми головами черкнула стріла, друга – і ось уже цілий дощ стріл посипався. За прикладом інших Гордій смикнув зі спини щит і прикрив не тільки себе, але й виданого йому коня. На дорозі вже бився у конвульсіях чийсь кінь із пронизаною шиєю.

– У вогонь заганяють, чорти! – прохрипів незнайомий вершник. – Що тут погибель, що там. Їх щонайменше три сотні.

Гордій усе ще не бачив ніяких печенігів. Тільки шарпанину навколо, почорніле небо і стріли, що летіли й падали, летіли й падали.

– За мно-о-ю! – прокричав гучний голос, і всі раптово повернули праворуч, назустріч пожежі, що наближалася.

Гордій, геть ошалілий від стрімкої зміни подій, побачив князя Данила, який скакав туди, куди покликав за собою решту. Не задумуючись, він ударив каблуками в кінське черево і поспішив слідом. Із князем було не страшно й у вогонь. У всякому разі, не так страшно, як залишатися на дорозі, де вже лежали вбиті й поранені. Ніхто їх не піднімав і не забирав із собою. Це був перший закон війни, засвоєний Гордієм. Тут билися разом, пліч-о-пліч, але вмирали поодинці. Інколи ось так, кинуті в чистому полі на розтерзання ворогу.

Усе це Гордій обмірковував уже потім, багато днів по тому. А поки що його вистачало лише на те, щоб утриматися в сідлі, спрямовуючи свого скакуна туди, де вгадувалися просвіти у вогняній стіні або язики полум’я були не такі високі.