Тарас Орлик - Данило Галицький

Дякуючи Богові за те, що напоумив не брати в похід синів, Данило краєм вуха слухав, що говорить йому Никодим. Тон був напутливий, слова правильні, але полегшення від них не було.

– Мовчи, писарю, – промовив Данило. – Я не красна дівиця, щоб мене заспокоювати. Сам рішення ухвалив, сам винен.

– Тут і є твоя помилка, – тихо сказав Никодим.

– Яка помилка?

Данило запитав роздратовано, хоча йому вкрай кортіло почути відповідь. І тягнути Никодима за язика не довелося.

– Ти ні в чому не винний, князю, – сказав він. – Ти не міг не приїхати. Це було б нерозумно і здавалося б боягузтвом. Завжди треба йти назустріч випробуванням, а не чекати, поки гряне грім.

– Я не сам пішов, – сердито кинув Данило. – Я вас із собою взяв, а як уберегти, не знаю.

– Ми всі потрапили сюди не випадково. Так треба було.

– Кому, писарю?

– Нам, – спокійно відповів Никодим. – Такі часи, що на печі не відсидишся.

Дивно, нічого нового для себе князь Данило не почув, а все одно із серця наче камінь звалився. І з очей пелена впала. Він чітко побачив ворота, відчинені перед ним. Вони були ковані і дуже товсті. Але досвідчений погляд Данила помітив, що ворота суцільні, а тому, мабуть, дуже важкі. Такі простіше вибити тараном. Вони своєю вагою виламають каміння, в яке замуровані.

Данило не збирався брати в облогу Сарай-Бату, проте маленьке відкриття додало йому впевненості. Хан був не таким уже й досвідченим у військовій справі, якщо припустився такої непростимої помилки.

Після цього безсила лють і відчай залишили князя остаточно. Він в’їхав у столицю Золотої Орди так упевнено, так гордовито, наче почувався переможцем. Дружинники, помітивши його стан, теж підібралися, підбадьорилися.

– Дивіться, але здивування не показуйте, – неголосно наказував сотник Єрмолай, то виїжджаючи уперед, то відстаючи, щоб усі його чули. – І що холодно вам, теж ніхто не повинен бачити. Дивлячись на нас, про всіх інших судити стануть. Поводьтеся гідно, діти мої.

Так говорив старий воїн, і кожен намагався виконати його наказ, хоча зберігати спокій було важко.

Навіть до кінця не добудована, столиця тартарська вражала розмірами, громіздкістю і гомоном. Зразу за воротами розкинувся базар, і лемент стояв такий, що можна було оглухнути. Не звертаючи уваги на колону чужинців, продавці і покупці завзято торгувалися за шовки, шкіри, величезні смугасті плоди, винні ягоди, мідяний посуд, глечики у людський зріст, овець і рудих крикливих півнів без звичних для руського погляду гребінців.

Вулицями ходило стільки людей, що сніг під їхніми ногами майже розтанув і був не білим, а майже сірим, брудним. Усі обличчя схожі між собою – що жіночі, що чоловічі: вилицюваті, гостроносі, з вузькими очима, великими ротами. Усі – і старі, і молоді – носили коси, а лоби або поголені, або завішані чорними косами до самих очей. Але найбільше вражали різнокольорові шаровари, в яких ходили не тільки чоловіки, а й жінки.

– Тьху, срамота, – висловлювалися із цього приводу ратники. – Штани натягнули, а обличчя поховали. Це ж що, страховидла вони, чи як? Налякати мужиків бояться?

На величезному майдані перед палацовими воротами подорожніх зустріли музиканти, які злагоджено грали на сопілках, барабанах і дивних бандурах із трьома струнами. Мелодія звучала дивна, протяжна і сумна, хоча барабанщики дуже старалися, відбиваючи долонями дикі, рвані ритми.

Тут князя з почтом зустріли придворні Батия, серед яких були і свої, руські, що вирізнялися мовою та одягом. Вони вітали гостей стримано, соромлячись своєї ролі або вважаючи себе набагато вищими. Один із них, назвавшись суздальським боярином, попередив, що зразу за воротами кінні мають спішитися, бо кінські копита не повинні ступати по розстелених безцінних килимах. Дізнався також Данило, що йому дозволяється взяти із собою лише п’ять осіб, а решті будуть відведені інші приміщення.

– Никодиме, – покликав він. – Єрмолаю… – І запропонував сотнику: – Решту відбери сам.

Дружинники мимоволі подалися вперед, мовби пропонуючи себе. Діонісій показав на Захара і Твердозуба, потім, під впливом невідомого імпульсу, ткнув пальцем у груди Гордія, який від несподіванки роззявив рота. Подальші події відбувалися для нього, як у сні.

Зістрибнувши з коня, він спотикаючись пішов по строкатому довгому килимі за всіма. Що далі йшли, то більше ошатно вдягнених людей траплялося навколо. Приголомшений погляд Гордія вихоплював то чиюсь золоту туфлю із загнутим носком, то дивні хутряні чоботи, то меч у людський зріст, то полотно із вишитим на ньому смугастим звіром, що роззявив червону ікласту пащу.