Тарас Орлик - Данило Галицький

Узявши чашу із підкресленою вдячністю, Данило, проте, не вважав за потрібне приховувати, що ні кислий запах, ні терпкий смак кумису йому не сподобалися.

Батий примружив і без того вузькі очі:

– Не подобається?

– Я до нашого молока звик, – сказав Данило. – Чи пробував ти молоко з-під корови, повелителю Орди?

– Ні, – відповів Батий. – Корів бачив, коли Русь брали. Ми різали їх, серце їли, печінку, решту кидали. М’яса багато було. Не шкода.

Данило схилив голову, ховаючи очі. Йому доводилося бачити міста і села, в яких побували ординці. Так, м’яса там було багато. І крові. І згарищ. І дітлахів осиротілих, які над мамами своїми розтерзаними ридали.

Батий майже беззвучно сплеснув у долоні. На поклик з’явився зігнутий у три погибелі слуга. Батий показав йому на напівпорожню чашу Данила. Слуга повернувся до князя з глечиком.

– Не треба. – Данило заперечливо похитав головою. – Досить.

– Не відмовляйся від кумису, – вимогливо промовив Батий. – Батир повинен пити кумис, щоб сила була.

– Не богатир я, а правитель. Моя сила ось де.

Данило торкнувся голови, усміхаючись. Але звести все на жарт не вдалося. Хан Батий не звик чути відмови. Від очей його палахнуло полум’ям, як від головешок, на які плеснули маслом.

– Пий, – сказав він, намагаючись вичавити із себе усмішку. – Ти гість, я хазяїн, я тебе пригощаю. Приїду до тебе, ти мене пригощати будеш.

– Пригощатиму, хане.

– А не отруїш?

Батий все розтягував кінці губ у боки, чекаючи відповіді. Данило скинув брови:

– Навіщо? Хіба ти ворог мені?

– Тоді пий. – Батий посунув до нього вже наповнену чашу. – Не можна пригощатися в будинку ворога. Ми друзі, так?

Переклавши останнє запитання, перекладач потупився. Напевне, з ним теж вели схожі розмови. І він випив другу чашу кумису. Потім, можливо, погодився заповзти в тронну залу рачки. А тепер його дочка розважає ханського синка, поки сам князь Суздальський виконує обов’язки товмача. І це ще не саме дно, на яке його опустять. Бо погоджуючись на одне приниження, ти вже готовий до наступного. То чи не краще прийняти смерть одразу, поки плечі випрямлені, а голова гордо піднята?

– Ми друзі, – сказав Данило. – Хіба станеш ти змушувати друга робити те, що він не хоче? Не до вподоби мені кумис, хане. Я краще сиру твого спробую…

Із цими словами він, наче нічого й не було, запустив руку в гірку розсипчастого сиру на тарелі. Витер п’ятірню об стіл. Змахнув білі крихти з бороди. Похвалив:

– Оце інша річ. Чудовий сир. Теж із кобилячого молока?

Перш ніж відповісти, Батий торкнувся тоненьких вусів з обох боків рота, який уже втратив усміхнений вираз.

– З овечого, – сказав він, прийнявши для себе якесь важливе рішення.

І почав їсти, без особливого бажання пощипуючи то там, то тут, випльовуючи кісточки плодів просто на підлогу й гучно обсмоктуючи пальці. Він міг збудувати ще десять столиць, звести в них сто палаців, завоювати увесь світ під місяцем і сонцем, але не міг перестати бути тим, ким був від народження: вождем темних дикунів, які не вміли самі ні орати, ні сіяти, ні тесати каміння, ні прокладати шлях по зорях, ні записувати свої слова письмом. Зрозумівши це, Данило сказав собі, що не має права поступитися своєму темному супротивникові. Він уже здобув кілька маленьких перемог за столом. Треба й надалі триматися своєї лінії – і що буде, те й буде.

Данило став пробувати все, що йому пропонували на сніданок, надаючи перевагу стиглим і сушеним ягодам, а також теплим прісним коржам, які приємно хрумтіли на зубах.

– Тобі треба було давно приїхати, – сказав Батий, беручи третю чашу з кумисом. – Хочеш тримати Галич? Тримай. Я підсоблю.

– Але не задаром, – радше вимовив, ніж спитав, Данило.

– Не торгуюся я з тобою, князю. Ти не на базарі. Ми друзі, так? А друзі просто так надають послуги один одному. Без користі.

«Так я тобі і повірив, – подумав Данило. – Для того ти і зібрав шістсоттисячну кінноту: щоб допомагати своїм друзям».

– Я теж тут не від користі, – промовив він уголос.

«Ти тут від страху, – подумав Батий. – Бачиш мою могутність, розумієш, що переможу, чи по-поганому, чи по-доброму. Вирішив миром усе владнати, от і сидиш зараз переді мною».

– Бачиш, мислимо ми однаково, – сказав він. – Це добре, це правильно. Так і треба робити справжнім друзям. Я дуже радий. Бо вже думати почав, що ти ворог мені.

Данило перестав жувати, подивився на Батия здивовано:

– Я? Ворог? Як ти міг навіть подумати про таке? Хіба вдиралися мої воїни у твої землі? Хіба відбирав я у купців товари, які вони тобі везли? Хіба сперечався за ярлики, які ти видав сусідам?