Тарас Орлик - Данило Галицький

Ох, як стомився князь Данило від різких перепадів ханського настрою! То він ласкавий і улесливий, як кіт, що випрошує частування. То гарчить і показує зуби, наче тигр, зображення якого прикрашає його безволосі груди.

– Скільки ж ти хочеш, щоб я пробув у тебе? – спитав князь, звертаючись радше до перекладача, ніж до хана, який сидів поруч.

– Одного місяця вистачить, – переклав колишній князь Суздаля.

– Це багато.

– Ти не встигнеш заскучати, обіцяю, – п’яно усміхнувся Батий, показуючи слузі, щоб той налив кумису. – Я накажу поводитися з тобою не просто як з гостем, а як із братом своїм. Ті, хто потраплять у немилість до тебе, жалкуватимуть, що народилися на світ. Тобі видадуть ярлик і пайцзу. Куди б ти не прямував, тебе всюди супроводжуватиме добірна охорона.

«Отже, я все-таки в полоні», – показав Данило поглядом.

«Звичайно», – так само безмовно відповів Батий. І продовжував уже своєю мовою, ще дужче захмелілий.

– Твоїх дружинників поселять поряд із тобою, але без зброї. Навіщо вона, якщо є мої нукери? Невдовзі ми організуємо змагання між твоїми воїнами і моїми. Перегони, стрільба з лука, боротьба, поєдинки на мечах… Любиш ратні забави?

– Люблю, – підтвердив Данило, киваючи.

– А забави інші, з красунями гарячими?

– Дякую, але тих утіх мені вдома вистачає, хане.

– До себе додому завжди встигнеш, спочатку насолоджуйся чужою гостинністю, – підморгнув Батий. – Так у нас кажуть.

– У нас кажуть інакше. Мовляв, у гостях добре, а вдома краще.

– От ми й перевіримо, де краще. Ввечері пришлю до тебе трьох найпалкіших одалісок. Бери одну або всіх одразу, але не ображай відмовою. У нас не прийнято від подарунків відмовлятися.

Закінчивши свою промову, Батий ляснув у долоні і спритно підхоплений попід руки двома дужими молодцями був виведений, а точніше винесений із намету. Данило не образився, що з ним не попрощалися. Такий вихід позбавив його необхідності задкувати рачки, прощаючись із Батиєм. Дивуючись, яким міцним може бути кислий молочний напій, він підвівся на не зовсім надійні ноги й попрямував до виходу.

– Даниле, – покликав його той, кого хан представив як колишнього князя Суздальського.

Говорити з ним не хотілося. Але Данило зупинився і повернув голову:

– Чого тобі?

– Ось моя порада, князю, – сказав перекладач. – Сховай свій норов на якийсь час. Тут норовисті довго не живуть.

– Послухався б я твоєї поради, – відповів Данило, – якби ти прикладом міг бути. Але ні, не стану рівнятися на тебе. Будь щасливий, якщо можеш.

Після цих слів у наметі він не затримувався. Векиль і десяток могутніх палацових батирів відвели його назад. Зайшовши у кімнату, він заглянув до Єрмолая і побачив, що сотник і Никодим схилилися над чорно-білою дошкою, переставляючи фігурки, що зображували піших ратників, башти, коней та їхніх повелителів у коронах.

– Це шахи, – пояснив Никодим, відірвавшись від дошки. – Гра князів і королів. Мене в Києві її навчили. Тут, правда, фігури чудні, незвичні, але розібратися нескладно. Хочеш, покажу, що до чого, князю?

– Не на часі, – сказав Данило, і Єрмолай тут же покинув гру, у якій вочевидь зазнавав поразки.

– Що хан? – спитав із тривогою. – Як прийняв тебе?

– Ми поговорили за сніданком. Важко буде з Батиєм порозумітися. То мурчить, то гарчить, не зрозуміти його. Сказав, що затримає мене на місяць. Змагання обіцяв улаштувати. Сьогодні дружину поряд розмістять. Тому не давай їм нудитися. Нехай б’ються дерев’яними мечами, стрілами без наконечників стріляють.

– Отже, відібрали в них зброю, – мовив Єрмолай. – Ой, князю, тривожно мені. Не довіряю я тартарам.

– І не треба, – сказав Данило. – Будь насторожі.

– Та що з того, якщо навіть меча в мене немає.

Із цим не можна було не погодитися. Похмурий Данило повернувся до своїх покоїв, що складалися з двох просторих, але сирих і темнуватих кімнат із жарко прогрітими стінами. Стільців не було, тільки диван і подушки. Замість столу стояла споруда, більше схожа на церковний аналой, із пляшечкою чорної фарби, набором пензликів та сувоями блакитної матерії для письма. Данило, який не вмів користуватися пензлями, потримав їх, і так і сяк примірюючись, і вирішив, що писати ними було б незручно. Тоді він перейшов у спальню, посередині якої стояло величезне ложе, яке чимось нагадувало поміст для прилюдної страти. Підніматися туди слід було спеціальною драбинкою біля ліжка. Зверху і по боках все було завішане дивною прозорою тканиною, що спадала на підлогу безладними хвилями і зборками. Данило, що ночував під цим наметом, довго не міг заснути, йому все здавалося, що бракує повітря, нема чим дихати, і, змучений безсонням, він мало не зірвав тканину. Зупинила його думка, що не має права виявляти нестриманість.