Тарас Орлик - Данило Галицький

Товмач, який з’явився наче з-під землі, переклав.

– Моїх тільки десять побігло, а твоїх утричі більше, – сказав Данило і, поглянувши назад, побачив, як щільна купка вершників поступово розтягується по дорозі, що пролягла навколо пагорба.

– То й що? – удавано здивувався Батий. – Якщо твої переможуть, то їхня перемога буде втричі значиміша. А якщо ні, то яка різниця?

Сперечатися з ним було марно. Як і нагадувати про те, що коні дружинників не встигли оправитися після тривалого переходу, тоді як ординці зібрали найсильніших, найкращих прудконогих скакунів, зібраних з усієї округи. Не було серед них ні дволіток-даагів, ні навіть чотириліток-хазаланів, а тільки дорослі коні, витривалі й відмінно навчені. Це були змагання із заздалегідь відомими переможцями.

– Хочеш кумису, Даниле? – запитав Батий, посміхаючись. – Приємна кислість змиє гіркоту твоєї поразки.

На його жарт засміявся молодий чоловік у жовтому, як у хана, кожусі. Він сміявся і дивився Данилові в очі, стоячи кількома сажнями вище. Як же хотілося підійти до нього і всадити його вищирені зуби йому ж у горлянку!

– Твій син? – запитав Данило в Батия, а коли той підтвердив, додав: – Справжній чоловік. Чи побачимо, як він стріляє з лука або перемагає в поєдинках?

Сміх Сартака обірвався звуком, який нагадував каркання ворони. Його батько теж перестав посміхатися. Безвинне запитання зачепило болючу рану в його душі. Улюблений син не відзначався у ратних забавах. Ані він сам, ані його кінь ніколи не отримували нагород за перемоги. Як і будь-який ординець, Сартак навчився їздити верхи в ранньому дитинстві, але відтоді не набагато просунувся далі. Так, він непогано сидів у сідлі. Так, він умів натягувати лук і пускати стріли, як це вміли робити всі його однолітки. Щодо єдиноборства, то вперше і востаннє Сартак випробовував свої сили в тринадцятирічному віці, коли його – на очах у всіх – м’яли, топтали і кидали, як шматок тіста. Відразу ж після змагань Батий наказав стратити всіх учасників і глядачів, котрих, на щастя, було небагато. Однак це не допомогло. Хтось уцілів і поширив чутки про немічність і боягузтво спадкоємця Володаря всесвіту. Чи не на це натякав уруський гість?

– Ми краще подивимося, як стріляють і борються твої власні сини, князю, – повільно промовив Батий, цідячи кожне слово. – Де вони? Тобі було звелено з’явитися разом із ними. Сподіваюся, вони вже в дорозі? Інакше з тобою доведеться повестися так, як на те заслуговує всякий неслух.

Земля під Данилом захиталася, готова піти з-під ніг. Не слід було зачіпати Батиєвого сина. І що варто було промовчати? Що тепер робити?

Ще до того, як відповідь остаточно сформувалася в нього в голові, Данило почув свій власний голос, спокійний і розсудливий.

– Великий хане, я вдячний Всевишньому за те, що не піддав моїх синів небезпекам такої далекої подорожі. Чи говорив я тобі, що дорогою ми зазнали нападу печенігів? Багато моїх воїнів загинуло від їхніх стріл і пожежі, спрямованої на нас. Ось хто справжні порушники твоєї волі. Виходить, що для них твої закони не писані.

Гнів Батия миттєво переключився на печенігів. Він пообіцяв Данилові знайти непокірливого вождя й розправитися з усім його племенем. Цим усе й обмежилося. Зимовий похід потребував би надто великих витрат часу, припасів і людей. Крім того, глибоко у душі Батий розумів, що виловити порушників у їх степах – завдання не з простих, а перемога над ними не дасть ні здобичі, ні планів. Краще забути про те, що сталося, і згадати у зручний час.

Щоб не повертатися більше до цієї теми і відвернути увагу Данила, Батий показав йому приярок, з-за якого невдовзі повинні були з’явитися всі сорок учасників змагань. Люди, які зібралися там, уже затягнули пісню перегонів – гінгу.

– Це означає, що вони бачать, хто йде попереду, і прославляють його, – пояснив Батий. – Переможець віднині отримає почесний титул «той, що йде попереду», а за його конем доглядатимуть до самої смерті.

– Навіть якщо це буде руський вершник на руському коні? – запитав Данило.

Батий не просто розсміявся, а схопився за живіт, показуючи, що боїться луснути від сміху. Він усе ще веселився, коли учасники змагання, зробивши коло, з’явилися на темній полосі уторованої дороги, що чітко виділялася посеред білої рівнини. Данило не відразу зрозумів, чому перестав сміятися Батий, а коли придивився до першої четвірки, зрозумів.

Три вершники були в добре впізнаваних тартарських малахаях і шубах, вивернутих хутром усередину. Один скакав без шапки, мав бороду, русе волосся, а зігрівав його лише плащ, який зараз розвівався за його спиною, інколи осідаючи на круп білого, в яблуках, коня.