Тарас Орлик - Данило Галицький

Батий запитав, як називається князівство, у якому править Данило. Йому відповіли, але він тут же забув. Це не мало значення. Наприклад, Батий не міг вимовити повне ім’я північного князя Олександра, але це не заважало Олександру виконувати волю Батия і боротися за нього з хрестоносцями. Так буде і з Данилом. Бундючиться, приндиться, а кінець один. Сьогодні воля його буде зломлена остаточно, коли він побачить, які жалюгідні його воїни порівняно із ханськими батирами.

– Розгорнути прапори, – промовив Батий напівголосно.

– Прапори! – гаркнув проводир тургаудів.

Тієї ж миті над пагорбом розгорнулися і затріпотіли дев’ять полотнищ, на кожному з яких був зображений орел із вороном у кігтях. Кольорові стрічки, прикріплені до древка, витяглися на всю довжину, і шарудіння їх нагадувало шепіт. Так розмовляв з онуком Чингізхан, являючись йому ночами. «Пиш-шаюся тобою, – шепотів він. – Ти все правильно робиш-ш».

Ш-ш-ш… Ш-ш-ш…

Усміхнувшись, Батий пішов у намет пити чай. Там до нього приєднався Сартак, одягнутий у такий самий кожух, як і батько, але вишитий зеленими нитками, а не червоними.

– Як твоя Сніжана? – поцікавився Батий, обережно торкаючись губами гарячого напою. – Не набридла ще?

– Я її прогнав, – сказав Сартак. – Спочатку вона мені подобалася. Гордо трималася. Один раз навіть відштовхнула. А потім стала як вівця. Де поставиш, там стоїть, як покладеш, так і лежить.

– Це ти дуже правильно помітив, сину мій, – поважно кивнув Батий. – Від легких перемог жодної радості, слабкий ворог і переможця робить слабким. А от перемогти такого супротивника, як Данило, – і радість, і честь. Сьогодні побачиш, як він зламається. Я наказав проти нього кращих батирів Орди виставити. Учора вони нарешті всі в Сараї зібралися. Воїнів Данила бачив, сину? Вони як жменька землі, кинутої посеред степу, і степ цей для них чужий. Усі, хто спроможний ходити і їздити верхи, прийшли із міста, щоб подивитися на змагання. Побачивши, як нас тут багато, уруси спочатку програють тут… – Батий приклав пальця до скроні, – потім там. – Він кивнув у бік рівнини унизу. – Інакше й бути не може. Вони почуваються курчатами, що потрапили у вовче лігво. Їм забракне мужності, аби чинити гідний опір.

Зацікавившись, Сартак подивився на запону намету, наче намагаючись побачити крізь хутро і повстину. Потім спитав:

– Правду кажуть, батьку, що це буде не звичайний наадам?

– Так, – підтвердив Батий. – Я вирішив, що трьох звичайних ігрищ буде для мужів мало. Ні під час перегонів, ні під час боротьби, ні в стрільбі з лука кров не проллється. А мала б.

– Навіщо? – здивувався Сартак.

– Щоб Данило побачив, як помирають його люди. Не під час битви, коли смерть косить усіх підряд. Нехай близько побачить. Дивлячись у вічі. Тоді йому стане зрозуміліше, що на нього чекає у разі моєї немилості. – Батий самовдоволено усміхнувся. – Я звелів провести три поєдинки на мечах. Це буде чудове видовище. Корисне. – Він важко підвівся, обпираючись на плече сина. – Ходімо. Час починати.

На білій рівнині всі тільки й чекали цього моменту. Лише Батий підвів праву руку, як у багатотисячних натовпах виник шум, подібний до гуркоту, що передує грому, який тільки зароджується у грозових хмарах. Піднята рука хана впала вниз. Піддані хана відгукнулися на це переможним ревом чудовиська, яке настигло свою здобич і готове її проковтнути. Зверху було видно, як уруси збилися щільніше, мов шукаючи захисту один в одного. Їх великі коні тривожно іржали і ставали дибки, прагнучи залишити таке небезпечне і непривітне місце.

Батий зареготав, спостерігаючи за тим, як вороний жеребець під уруським князем крутиться на місці дзиґою, мотаючи головою і відставивши хвіст.

– Наляканий, – дійшов він висновку і показав пальцем: – І кінь, і вершник.

Сартак теж засміявся і, можливо, вперше в житті, подумав, що теж хоче стати Володарем всесвіту. Стояти на вершині гори, підводити руку і слухати захоплений рев своїх вірних підданих.

– Нехай скачуть, – сказав Батий, і три вершники помчали передавати його побажання.

Початок наадама не обіцяв ніяких несподіванок. Уруси виставили десять кращих вершників, ординці обмежилися тридцятьма. Поки Данило доїхав до Батия, заперечувати було пізно: змагання почалися. Зате вітер встиг остудити гарячу голову князя. Зіскочивши з коня, він поважно наблизився, виконав усі вітальні церемонії і лише після того дозволив собі висловити невдоволення.

– Ти кажеш, нечесно? – звів намальовані брови Батий. – Що нечесно, поясни?