Тарас Орлик - Данило Галицький

– Ну ось і домовилися, – кивнув Данило головою із засніженим, ніби зовсім сивим волоссям. – Це добре. На сьогодні вистачить крові.

Никодим насупився:

– Ти впевнений, князю? Чи не в пастку тебе заманюють?

– Хіба ми зараз не в пастці? Або вільні у своїх вчинках і рішеннях?

– Що скажеш Батию?

– Ти про що, писарю? – Данило гордовито вигнув брову.

– Змагання…

– Які змагання?

Никодим ляснув себе по лобі і вклонився:

– Пробач, князю. Помутніння найшло. Сам не знаю, що кажу.

– Так не мели дурниць, – суворо сказав Данило, накинув край плаща на голову і пішов до свого вороного коня, якого вже привели і тримали за вуздечку двоє хлопчаків, з обличчями однаково пласкими і темними, як бронзові монети.

Трупи встигли скласти до купи і завалити колодами, які вже поливали маслом. Данило проскакав повз щодуху, здіймаючи за собою сніговий пил. Він дивився вперед і сидів в сідлі прямо, дуже прямо. Але він уже знав, що змусить себе зігнути спину в поклоні, коли увійде в ханські палаци. Ворог, із яким він мав справу, не мав права на чесне ставлення. Підлість не здолати правдою, у боротьбі з нею не обійтися без хитрощів.

Отже, князь Данило увійде в намет, сяде навпроти хана Батия і гулятиме з ним хоч до світанку, скільки буде потрібно. Він не дозволить поводитися із собою як із холопом, але й чванитися не буде. Кумис пити? Будь ласка. Ярлик Батиїв прийняти? З радістю. Пообіцяти Орді вільний прохід на захід? Буде вам така обіцянка.

Завдання Данила не в тому, щоб показати Батию свій гордий характер, а в тому, щоб обдурити його пильність і викликати до себе довіру. Тільки в цьому разі Данилові збережуть життя і дадуть пропуск у зворотний бік. Інакше – смерть.

Велить Батий задушити гостя просто за бенкетним столом? Устромлять йому ніж у серце в опочивальні? Чи зарубають у степу, випустивши за ворота Сарай-Бату? Хай там як, а непокірний, волелюбний, незалежний князь Батию не потрібен. Не підійде Данило – його замінять на кого-небудь ще. Давно вже на Русі так повелося. Усюди посланці Орди сидять, данину для ханської скарбниці збирають.

Чому ж норовливого князя Данила давно не прибрали? Та просто тому, що Батию хочеться силу свою відчути, владу показати. Що за задоволення безхребетних суздальців зневажати або новгородцю туфлю для цілування підставляти. Будь-який наказ виконають, батоги покірно стерплять та ще й дякую скажуть. А в чому тоді радість Батиєва? Немає її. Порожньо і холодно. Інша річ, якщо нового дикого жеребця об’їздити, підкорити своїй волі. Тут і пошана, і задоволення – усе відразу. Ось для чого князь Данило у столиці Орди перебуває. Бавиться з ним проклятий тартарин. Кігті випустить – втягне, ікла вищирить – сховає. Така гра в нього. Отже, не можна його розчаровувати. А вже потім – хто кого переграє.

Із такими думками князь Данило зістрибнув з коня біля ханського намету. До ніздрів його долинув запах горілого м’яса. Обернувшись, він подивився на вогнище, що палало внизу.

Цього ніяк не могло бути, але здалося Данилові, ніби відчуває він тепло, що виходить від далекого вогню. Ніби хтось хотів дати зрозуміти: не завжди буде зима; проб’ються крізь мерзлу землю паростки; зацвітуть вишневі сади на батьківщині; припече сонце; зникне морок.

Відкинувши полог, князь Данило проник до намету і спокійно пройшов крізь стрій озброєних охоронців. Не страшні йому були їхні мечі та списи. Його тепер сам Бог вів.

Ніколи ще княжна Анна не була така гарна, як на початку весни 1246 року. Ніби й не було прожитих років, дітей, у лоні виношених, перших зморшок, перших сивих волосинок у чорній гриві волосся. Спекотна половецька кров заграла в Анні ще до від’їзду чоловіка, та так і не остудилася, розганяючись дедалі швидше жилами.

Весна рання видалася – усупереч будь-яким безглуздим календарям і народним прикметам. Найлютіший зимовий місяць видався зовсім не лютим, а м’яким, дрімотним, туманним. У визначену ніч, лише тільки на Холм спускалася темрява, Анна, переодягнувшись у прості сукні Завиди або Степаниди, рушала в небезпечну подорож. Охоронців брати із собою не можна було, щоб ніхто не дізнався про великий, ганебний секрет великої князівни. Але за її спиною вже шепотілися. Шила в мішку не сховаєш, блуд від людей не сховаєш, як не намагайся.

Тільки Анні було все одно. У ті дні, коли Андрій кликав її до себе, вона була в нестямі від щастя і втрачала здатність міркувати. Коли ж доводилося ночувати самій, княжна роздягалася догола і перекочувалася по ліжку, цілуючи подушки, обіймаючи їх і шепочучи їм ласкаві слова: «Боярине мій… милий мій… Андрію, Андрійчику, Андрію…»