Тарас Орлик - Данило Галицький

Вони неохоче поповнювали скарбницю, виконували свої обов’язки абияк, постійно про щось шепталися по кутках, устромляли, де можна, палиці в колеса.

І все ж, усупереч їм, колісниця історії повільно, зі скрипом, але невідворотно рухалася вперед. Захід ставав дедалі згуртованішим перед лицем спільної загрози. Тінь Золотої Орди, що насувалася, змушувала правителів наново переглядати свої переконання і змінювати ставлення до сусідів зі сходу.

Про це свідчило прибуття в Галич довірених осіб Папи Римського Інокентія Третього.

Три роки тому Данило вже зустрічався з посланником Папи. То був Плано Карпіні, круглий, маленький чернець-домініканець, що непогано говорив по-руськи. Спочатку він навідався до Василька, а потім уже постав перед старшим братом. Обом утовкмачував те саме: християни всього світу повинні згуртуватися в боротьбі проти азіатських варварів. Мовляв, уже й Німеччина точить мечі, і Франція, тож і вам пора, слов’янські брати. Данило б і не проти, але, як з’ясувалося, Папа Інокентій лукавив. Руських боротися з Ордою підбивав, а сам через Карпіні пропонував Батиєві дружбу довічну.

Розгадавши хитрість Риму, Данило до тамтешнього легату охолов, хоча той діставав із рукава то якусь буллу папську, то закликав унію створити з римською церквою, то заступництво самого святого Петра обіцяв, то корону королівську вручав.

Як справжній фокусник на ярмарку!

Корону князь, повагавшись, прийняв, отримавши разом із нею титул ясновельможного короля Русі. І що з того? Та нічого. Скільки не наполягав Данило на загальному хрестовому поході проти Батия, далі туманних обіцянок справа не зрушила. Доводилося покладатися тільки на себе. І Данило навчався бути незалежним.

А як же інакше? Його володіння простягалися від Дніпра до самого Бугу і були чи не найбільшою державою Європи. От уже не князівство, а воістину королівство!

Щоб не відставати від інших освічених правителів, Данило намагався стежити за всіма нововведеннями науки. Придбав собі трубу, щоб на зірки дивитися, тримав двох ліонських алхіміків, що винаходять формулу для перетворення свинцю на золото, знав, де розміщений Оксфорд і хто такий Бекон, купував книги філософів, відправив кількох боярських синків до паризького університету.

Але поїздка в Орду сильно змінила світогляд Данила. Там він зрозумів, що колишня сила Європи поступово в’яне. Що одними твердокам’яними замками і важкими латниками від тартарських завойовників не відіб’єшся. Потрібна гнучкість, потрібна хитрість, потрібна проста мужицька кмітливість.

Ось про що розмовляв він із легатами Папи. Ось що писав у грамотах, які розсилали в Литовію, Полонію, Німеччину. Усі залишалися глухі і сліпі, відмовляючись визнавати очевидне. Римські посланці, ввічливо вислухавши Данила, перейшли до основної мети свого візиту. Інокентію, бачте, не терпілося об’єднати всі церкви під егідою Риму. Це було неважливо, це було не на часі.

– У вас хрести на грудях, і в мене хрест, – сказав їм Данило. – Що потрібно ще, щоб зватися братами?

Абати завели сумну пісню про якісь канони, декрети й собори, про благодать і непорочне зачаття, непогрішимість Папи і символи віри.

Слухав їх Данило, слухав, а потім сказав:

– Батию все одно, якими перстами хреститися, кріпитися або занурюватися. Прийде – всі церкви спалить, і ваші, і наші. Чи готує Інокентій похід проти Орди? Якщо так, то обговорімо. А з церковними премудростями своїми завітайте до мого митрополита, йому це якраз по чину.

Легати образилися, до митрополита не поїхали, відбули на батьківщину з кислими фізіономіями.

– Чи не дуже ти круто з ними повівся, батьку? – запитав Лев, який дедалі охочіше вникав у державні справи.

Світлі кучері його з віком потемніли, стали жорсткіші, та й сам спадкоємець не був м’який. Від звички супитися між бровами глибока зморшка пролягла; рот без усмішки; світлі очі холодні.

– А ти як би вчинив на моєму місці, сину? – відповів Данило запитанням на запитання.

– Я, мабуть, не став би заперечувати проти єдиної церкви, – сказав Лев, поміркувавши.

– Я б також. Але той, кому влада дана, зобов’язаний не тільки на свої бажання зважати. Народ звик до православ’я, йому католицизм як кістка в горлі. А нам усім разом з Ордою воювати. Потрібен нам розкол? – Данило почекав відповіді й усміхнувся. – Ти кажеш, що ні, і я кажу, що ні. Папа далеко сидить, далі від туфель своїх не бачить. А ми тут, на передньому краю. Мужиків своїх скривдимо – з ким залишимося? Ченців у дружину запишемо?