Тарас Орлик - Данило Галицький

Марійона, звичайно, думала про це. Але їй не хотілося виносити сміття з хати, як це називалося на Русі. Хто-небудь обов’язково помітить, що чоловік цурається Марійони. Чутки дійдуть до батька, він розгнівається, відкличе дочку додому, а з Данилом посвариться назавжди. Цього Марійоні зовсім не хотілося. Вона не уявляла подальшого життя без Данила. Його холодність розпалила в ній такий вогонь, що ніколи не загасити.

– Скажи, Степанидо, – почала литовка з несподіваною рішучістю, – чи знаєш ти засіб, щоб цятки з тіла прибрати?

– Які цятки, княгине?

– Забула, як називаються… Віснянки? Вішанки?

– А! – Степанида розреготалася. – Веснянки!

– Не смій сміятися, не смій! – Марійона потрясла в повітрі маленьким білим кулаком. – Я пані твоя!

– Не буду, не буду. Пробач, княгине, дурепу. – Степанида стала такою серйозною, немов почула про невиліковну хворобу. – Так тобі веснянки дошкуляють? Не журися, ми їх за одну ніч виведемо.

– Що? Ти жартуєш?

– Глянь на мене. Хіба схоже, щоб я жартувала?

Марійона похмуро глянула на Степаниду. Недовірливо уточнила:

– Ніч? Одна?

– Так, але на темний місяць. До нього ти повинна мазь виготовити…

Оглянувшись, Степанида приклала руку до вуха княгині і щось швидко зашепотіла.

– Смо… смородина? – перепитувала Марійона. – Кріп?.. Хрін?.. Який він?

Не витримавши, Степанида пирснула, але швидко опанувала себе і продовжила розповідати рецепт чарівної мазі. Під кінець вона перейшла на такий тихий шепіт, що якби хтось захотів підслуховувати, то до нього долинули б лише окремі слова – догола… сметана… чорна кішка… опівночі… – та така інша нісенітниця.

Дослухавши, Марійона із сумнівом покрутила головою.

– Ну, не знаю… А якщо вона не захоче?

– Хто не захоче? – не зрозуміла Степанида.

– Кішка.

– Сметану?

Зрештою сумніви Марійони були розвіяні. Настав час тривожних очікувань. Місяць щербнув так повільно, що хотілося полетіти до нього й відкусити зайве. Часом Марійона відчувала себе відьмою, яка готується до якогось чаклунського обряду. Але це її не зупиняло. Найстрашніше для неї було б виявити, що все зосталося як і раніше. Вона позбулася б веснянок разом зі шкірою, якби це допомогло їй звабити Данила.

Як це часто трапляється, усе виявилося простіше, ніж малювала уява. Настала і закінчилася найчорніша ніч місяця. Марійона задрімала лише під ранок, прокинулася з першими променями сонця і довго лежала, не наважуючись підняти ковдру. Нарешті вона зробила це, сіла, оглянула себе і знову впала на подушку. Серце її билося так сильно, що тряслися груди.

Веснянки стали такими блідими, що їх було майже не видно! Залишилося якимось чином показати це чоловікові.

Заманити Данила в спальню виявилося важче, ніж відбілити шкіру, але всі докладені зусилля були варті того. Після цього все змінилося. Марійона стала по-справжньому щасливою, а до Данила немов повернулася молодість. Він сказав їй, що хоче від неї дитину, і вона намагалася щосили. Він теж. І, захоплені своїм коханням, вони забули, що світ влаштований так, що кожному щастю настає край. Як правило, це відбувається раптово, коли ніхто не очікує біди. Долі подобається заскочувати людей зненацька.

Ханський посол поводився нахабно, дивився зухвало, дозволяв собі спльовувати на землю княжого двору.

– Чому людей моїх за ворота не пропустив? – запитав він Діонісія, коли той спустився до нього.

Тепер старий командував вже не тисячею, а трьома, і дружина його охороняла місто. Такий високий пост сповнив його почуттям власної значущості. На тартарина він подивився суворо й холодно. Запитав, як того звуть. Гість відповів.

– По-нашому ти говориш добре, Улгохою, – сказав він. – А правил пристойності не дотримуєшся. Навіщо під ноги харкати?

– Чому людей моїх не пустив? – запитав посол замість того, щоб дати відповідь. – Хто мого коня візьме? Його обтерти треба і погодувати.

Він сплюнув. Зовсім близько від Діонісієвого чобота. Подивився зухвало в очі.

Дружинники, які спостерігали за цією сценою, стали повільно сходитися до середини двору.

– Ах ти, пес бродячий! – крикнув Діонісій, і голос його зірвався.

Він був старий. Настав час відправляти його на спочинок, вирішив Данило, який вийшов на терасу, що оперізує будинок зсередини.

– Нехай подбають про його коня, Діонісію, – гримнув він зверху. – Сам іди нагору. А ти, Улгохою, угамуйся.

– Мене Володар Всесвіту прислав, – була відповідь. – І якщо хоча б волосина впаде з моєї голови…