Тарас Орлик - Данило Галицький

– Ось накажу з тебе штани зняти і відшмагати, – спокійно сказав Данило. – Потім скачи до свого володаря, пояснюй, чому тебе навіть вислухати не захотіли. На батьківщині з тебе не волосина впаде, а вся голова.

Дружинники зареготали, але подавилися своїм сміхом, обпалені лютим поглядом, який метнув в них князь. Улгохой теж принишк. Він прекрасно розумів, що очікує його в тому разі, якщо він не привезе відповіді князя. Втрата голови лякала його не так сильно, як інші види страти, на які був винахідливий його народ.

Віддавши повіддя конюхові, що швидко підскочив, Улгохой низько ніби поклонився і проголосив:

– Бату-хан, великий онук Володаря всесвіту, владика цього світу і всіх наступних, прислав мене, щоб висловити тобі своє незадоволення, князю Галицький.

– Бач, загнув, – пробурчав Діонісій, проходячи повз.

Данило стиснув його плече і підштовхнув у бік дверей, даючи зрозуміти, що воєводі бути присутнім під час переговорів не обов’язково. Сам же, тримаючись за вилоги розкритого жупана, неспішно спустився сходами, так само неспішно підійшов до гінця.

– Хан Батий висловлює своє незадоволення, чи ти, гінцю? – поцікавився він, піднявшись з п’яти на носок.

Улгохой, що мав намір продовжити в колишньому тоні, осікся. Було в очах Галицького князя щось таке, що заважало розмовляти з ним, як з іншими правителями Русі.

– Ми досі не отримали податок за князювання, довірене тобі, – пробурмотів Улгохой.

– Тобі я нічого не винен, – відрізав Данило.

– Але Бату-хан…

– І Батию не винен. Спалив я його грамоту. Без нього раніше обходився і надалі обійдуся.

Князь Данило давно готувався заявити про це прямо, але всякий раз відкладав, не наважуючись на відкрите протистояння. Але час вагань закінчився. Данило збільшив і посилив своє військо, побудував сторожові фортеці, заручився підтримкою сусідів. Він розумів, що водити хана за носа більше не зможе. Усякому терпінню є межа. Можливо, в той момент, коли Данило розмовляв з гінцем, ординці вже перетинали східні кордони Галичини.

Почувши різку відповідь, Улгохой вишкірив дуже білі дрібні зуби.

– Це і є твоя відповідь, князю? Так і передати?

– Ти глухий? – скипів Данило. – Або ти думаєш, що мені більше зайнятися нічим, як пояснювати тобі одне і те ж саме двічі?

– Добре ж… – продовжуючи шкіритися, як собака, якому пригрозили палицею, тартарин позадкував. – Нехай повернуть мені коня. Швидше за вітер помчу я на батьківщину, щоб донести до Володаря всесвіту твої слова.

«Поповзеш, а не полетиш», – подумав Данило.

– Діонісію! – крикнув він.

– Так, князю? – відгукнувся воєвода і негайно з’явився на веранді.

– Вели забрати зброю і коней у приїжджих, що за воротами залишилися. Чинитимуть опір – убивай. Ні – хай живуть. Просто женіть усіх утришия.

– Це мій почет! – Улгохой навіть підстрибнув від обурення. – Я посол Бату-хана! Ти зобов’язаний забезпечити мені недоторканність!

– Хіба тебе хтось чіпає? – гордовито здивувався Данило. – У Батия переді мною боржок. Він багато моїх коней у Сараї погубив. Я беру лише те, що мені належить. І більше не кажи жодного слова, гінцю. Не хочу чути твого дзявкотіння, зрозумів мене?

Улгохой зрозумів. Данилові, що пішов, не довелося повертатися, щоб покарати його за непослух. Коли він піднявся на терасу, ханського посланця вже виводили з двору. Провівши його похмурим поглядом, Данило увійшов до своїх покоїв.

Марійона виросла перед ним як з-під землі. Її обличчя було дуже бліде, коли вона промовила:

– Ох, чоловіче мій милий, що ж буде тепер?

– Війна, – коротко відповів Данило і важко опустився у своє улюблене крісло з головами птаха Сирин на підлокітниках.

– Ти сміливий, – сказала Марійона. – Я це завжди знала. А тепер бачу, що ти ще й хитрий.

– Ти про що?

– Не просто ж так коней у посольства відібрав?

Данило усміхнувся:

– Здогадалася, виходить?

– Ти хочеш, щоб вони не скоро додому потрапили, – кивнула Марійона.

– Їх це надовго не затримає, – зітхнув Данило, гладячи пальцями і без того гладкі дерев’яні візерунки крісла. – Куплять інших коней дорогою.

– Як ти пошлеш ратників попереду них, то ні, – сказала Марійона.

Данило подивився на неї зі схвальним подивом:

– Ти, як я бачу, теж не проста.

– Батько Товтівіл мене багатьох премудростей військових учив. Бог не дав йому спадкоємця. Так я йому замість сина була.

Вислухавши дружину, Данило покликав Діонісія, наказав подбати про те, щоб ординці до самого кордону своїми ногами йшли. Потім ласкаво поманив Марійону і сказав: