– Ходімо в опочивальню. Навчиш мене ще чого-небудь.
Хіба вона могла відмовити йому в цьому проханні?
І пішли вони туди, і лягли вони на ліжко, і кохалися. А потім, прибравши спітнілі пасма волосся з чола чоловіка, Марійона запитала, чи сам Батий поведе Орду в новий похід.
– Не думаю, – сказав Данило, дивлячись у стелю. – Я радився з воєводами й боярами. Ми всі вважаємо, що він нацькує на нас Куремсу.
– Яке страшне ім’я. – Марійона пощулилася і міцніше притулилася до гарячого боку чоловіка. – Вовк.
– Ні, він людина. Один із п’яти головних володарів Орди. Не такий важливий, як Батий, але значніший від Картана.
– Ти його здолаєш?
– Один я лише тебе здолаю. – Данило затіяв було жартівливу метушню з усміхненою дружиною, але зупинився і спохмурнів. – З Ордою усім світом воювати доведеться. Никодим порадив мені простих мужиків у військо набирати. Як той Гордій, що в Тартарії загинув. Був звичайний хлібороб, а став ратник пречудовий.
– Але всіх на коней не посадиш, – нагадала Марійона. – І зброї не напасешся.
– Пішки підуть. З рогатинами і сокирами. Це їхня земля. Вони її теж захищати будуть. – Данило знову втупився в стелю. – Ось постривай, Куремсо, ми тобі хвіст прищикнемо. Заречешся з війною на Русь ходити.
Марійона, що дивилися на його профіль, укотре подумала, що щаслива, домігшись кохання такої людини. І що не дай Боже заслужити його ненависть.
Дружина Василька Романовича, князя Волинського, підтяглася до Холма похмурого жовтневого дня 1259 року від Різдва Христового. Дорога так розкисла під осінніми дощами, що довелося рухатися по узбіччях, де ноги не так потопали в болоті. І все одно глина, що налипала на чоботи, уповільнювала просування загонів. Навіть коні зморилися, тож доводилося підганяти їх батогами й палицями.
Коли було віддано наказ розташовуватися на нічліг під міськими стінами, багато просто попадали на землю, не в силах рубати дрова, годувати коней або зводити намети.
Князь Василько, завбачливо подолавши решту шляху на колесах, вибрався з візка свіжим і бадьорим. Скочивши на сідло, він гукнув наближених, і вони поскакали разом до воріт. Праворуч від дороги тяглося ціле городище, складене з куренів і землянок. Данило писав братові, що створює військо народне, скликаючи туди всіх, хто здатний тримати зброю. Спочатку Василько не вірив у серйозність цієї затії, але тепер, побачивши натовп мужиків із кілками й сокирами, уперше подумав, що Данило вчинив правильно.
Як завжди.
Василько не заздрив старшому братові, не думав про суперництво з ним. Данило був для нього взірцем із самого дитинства. Він був розумніший, він був сильніший, він був спритніший. Василько вважав за честь бути правою рукою такої людини. Самому йому бракувало не те що сили або розуму, а рішучості, волі, готовності діяти. Плани Василько будував чудові. А ось у життя втілював їх рідко. Якби не Данило, що підштовхує його вперед, він би міг роками стояти на місці.
У свої п’ятдесят років Василько Романович усе ще потребував опіки. Її забезпечував старший брат. Вони обидва були князями, але Василько прекрасно розумів, що ніколи не утримав би Волинь, якби не підтримка Данила. Тому, дізнавшись про вторгнення ординців на Галичину, він жодної секунди не вагався перед тим, як заступитися за брата.
Вони зустрілися в залі, де щойно закінчилася рада, залишивши по собі повітря густе і важке. Тут же був племінник Василька, Лев, усе ще збуджений після суперечок із боярами.
– Здатися без бою пропонують, – обурювався він, ходячи від стіни до стіни. – Мовляв, данину платити не так дорого, як воювати. Усе на золото міряють, продажні душі.
Проходячи повз крісло, висунуте із загального ряду, Лев так штовхнув його, що воно з гуркотом відлетіло й перекинулося.
– Бушує, – сказав Данило, намагаючись не подати виду, що милується сином. – Добре, що інших синів по містах розіслав, бо рознесли б мені палац.
– Отже, вирішив повернутися в Холм? – запитав Василько, озираючись.
– Сюди тартарам дійти не просто буде, та й оборону тримати легше, – сказав Данило. – Береги Угорки круті, з боків вежі в Белявіні і Столпні. У Холмі відтепер і столиця, і єпархія. Галич за межами залишився. Звідти до Києва ближче, а звідси – до Відня. Відчуваєш різницю?
Він сильно ляснув меншого брата по плечу, не знаючи, куди подіти енергію, що зібралася всередині.
– Обережніше, брате! – Василько потер плече, боязко дивлячись на Данила. – Як ведмідь!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу