Тарас Орлик - Данило Галицький

Діонісій зрозумів це і відступив. Зате відбулася чергова суперечка з дружиною. Марійона стала вмовляти Данила взяти її з собою.

– Ось іще вигадала! – розсердився він. – Де це бачено: бабу на війну брати?

– Я не баба! – заявила вона. – Я княгиня. А ще я половина твоя. Без тебе чахну і гину. Не кидай мене, я тобі в пригоді стану. Адже знаєш, що мене батько і дядько військової справі навчали. З ким радитися станеш? Брат і сини роз’їхалися хто куди. Бояри воювати не хочуть. Діонісій у душі здався, отже, не боєць.

– Юрія Вишгородського візьму, – відповів на це Данило.

– Юрій – людина розумна, але на війні непотрібна, – заперечила Марійона. – Мене бери.

– Військова наука жінкам непідвладна.

– Це чому?

– Розум у нас по-різному влаштований, – пояснив Данило. – Жінка не здатна осягнути речі, зрозумілі чоловікові.

– Хто тобі це сказав? – запитала Марійона.

– Хочеш переконатися?

– Хочу.

– Хм, гаразд. Ось скажи, наприклад, чому Куремса відразу Лучеськ не взяв? Для чого п’ять днів вичікує? Адже захисники підготуватися встигнуть до штурму.

– Захисники і так зробили все можливе, – розважливо відповіла Марійона. – Вони своє становище поліпшити не можуть. А тартарам час треба, щоб машини побудувати, каміння зібрати і пальне виготовити. Якраз п’ять днів.

Данило подивився на дружину із цікавістю. Він не очікував почути від неї настільки ґрунтовну і правильну відповідь. Марійона не переставала дивувати його. Дедалі частіше він думав про те, що її послав йому сам Господь.

– А порадити що-небудь корисне можеш? – запитав він.

Марійона рішуче стріпнула лляним волоссям:

– Можу.

На відміну від руських жінок, коси вона не плела і обрізала волосся коротко – по плечі. Данилу це подобалося. Та й узагалі дружина подобалася йому дедалі більше й більше.

– Так порадь. – Він хитро примружився. – Покажи, на що здатна.

Не довго думаючи, Марійона випалила:

– Насамперед треба місце для нічного бою вибрати.

– Чому для нічного?

– Удень видно буде, яка сила у Куремси і яка невелика твоя дружина. Тартари знахабніють, наші злякаються. А в темряві нічого не розбереш. Уночі важлива не кількість, а вміння.

– Так, – кивнув Данило, зацікавившись. – Що ще? – Помітивши Вишгородського, що шанобливо завмер біля порога, він кивнув. – Заходь, Юрію. Марійона буде нас військової науки навчати.

Вона почервоніла, але не розгубилася. Дивлячись в очі то одному, то другому, розповіла, як Міндовг сильних супротивників розбивав. Починав бій перед заходом сонця, заздалегідь розставивши засідки. У темряві невеликі загони атакували ворожі війська з усіх боків, сіючи паніку і вносячи сум’яття в шикування.

– Усе це добре, – погодився Данило, сідаючи сам і запрошуючи співрозмовників. – Але навіщо Куремсі приймати нічний бій? Він дочекається ранку і переб’є всіх при сонячному світлі.

– Потрібно його змусити, – сказала Марійона.

– Слабкий сильному не указ.

– Тут потрібна хитрість, – долучився до розмови Вишгородський.

– Дякую, Юрію, за підказку нам. – Данило не полінувався піднятися з крісла, зробивши уклін як блазень. – Без тебе ми не здогадалися б.

Марійона відчула, як тепло розливається в грудях. Ці короткі слова «нас» і «ми» значили для неї дуже, дуже багато.

Вишгородський зблід, відчувши себе ображеним.

– Ти не дав мені договорити, князю, – сказав він, не в силах приховати образу.

Данило уважно подивився на нього:

– Що ж, сподіваюся, тобі справді є що сказати. Ну? Я слухаю.

Вишгородський сміливо глянув йому в очі:

– Я піду до Куремси. Скажу, що ти прогнав мене і я хочу помститися. Перед цим нехай дружинники поб’ють мене, щоб у тартарина сумнівів не було.

Данило відкинувся на спинку крісла, здогадуючись, що продовження буде не менш цікавим, ніж початок. Тим часом Вишгородський розвивав свою думку:

– Я скажу йому, що ти не хочеш битися вночі, князю. Скажу, що вранці ти чекаєш підкріплення, тому станеш уникати бою. Хіба не заманливо буде розбити тебе, поки ти слабкий? Ось Куремса і заходиться піднімати війська. Хіба не це нам потрібно?

Піймавши на собі погляд чоловіка, Марійона кивнула. Вишгородський теж відкинувся у своєму кріслі, чекаючи відповіді. Данило із сумнівом похитав головою.

– Обман розкриється. Куремса тебе не помилує. Сам знаєш, як уміють катувати тартари. Ти прирікаєш себе на болісну смерть, Юрію.

– Я втечу, коли почнеться бій, – сказав Вишгородський. – Ніхто не помітить. Ординцям не до мене буде.