Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

Хвороба видирала кігтями болю кожну клітинку тіла, потроху забираючи життєві сили. Франц Салезій Потоцький помирав. З останніх сил доплівся за підтримки камердинера до столу й написав передсмертний тестамент своєму синові. Свідомість провалювалася в невідомі світи, не вертаючись у людський. Усе пригодоване духовенство палко молилося за його одужання й прощення гріхів. Та був один гріх, який не визнав Потоцький і не відпустила ні церква, ні його нікчемне сумління. Ім’я Гертруди Коморовської прокляттям нависло над усім родом Потоцьких.

У середині жовтня в молодої Пелагеї-Терези Мнішек-Потоцької почалися перейми. Два дні мучилася бідолаха. Страшні болі нарешті стихли, а дитинка так і не з’явилась на світ… Висока температура добила породіллю. Не доживши й до двадцяти років, Тереза померла разом із ненародженим малям. Споконвічний закон Божої рівноваги й справедливості явив свою страшну силу. Та батько так і не дізнався тієї трагічної новини: не сказали йому, та й навіщо? Не навчило його життя любити ні своїх дітей, ні чужих. Він мав іншу стихію, де почувався добре. Влада й гроші — це були дві найвищі цінності, два фетиші його життя, а все й усі решта стали сходинками, що вели до них. Ні діти, ні Батьківщина не переважили на терезах життя любов до цих двох речей…

Через тиждень після смерті доньки відійшов у небуття й колишній король земель руських, колишній воєвода й колишній магнат Франц Салезій Потоцький. Той самий вишневий катафалк, ті ж позолочені голови левів, а за кілька днів — срібні орли на їхніх місцях… Та яким би не був антураж, мертва людина є мертва, і нічого їй уже не треба, і нічого її не підніме. Той, кому за життя було потрібно якомога більше землі, тепер потребував її лише кілька квадратних метрів.

Через кілька місяців Станіслав Щенсний Фелікс, щойно повернувшись із європейської подорожі, стояв у кристинопільському костелі під час урочистостей поховання серця Франца Салезія Потоцького. Якби старий був живий, то йому б сподобалася ота атракція: його серце одягнули аж у дві урни — срібну й зовнішню золоту. Срібло й золото були такі милі його серцю за життя, що мали й після смерті теж гріти його душу, яка, щоправда, потрапила невідомо куди. Невідомо, куди потрапила й душа матінки Щенсного. Аж п’ять довгих днів під присягою давала свідчення про з’яву Анни Ельжбети монахиня ордену бенедиктинців у Перемишлі. Вимучена Анна повідомила жінці своє прізвище, була повністю видима й просила молитися за її душу. А наостанок залишила випалений відбиток руки на дерев’яній дошці-підставці для моління. Єпископат довго вирішував у глибокій задумі, як же то трактувати отой, гм, вогонь… Та, враховуючи багаті фундуші й доброчесність пані Анни Ельжбети Потоцької, її почали вважати святою…

Обпісяний хлопчик уже міг виходити зі Щенсного. Та він проник у кожну клітинку його тіла. Прочитавши батьківський передсмертний наказ, Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький виконав усе точнісінько так, як повелів батько з могили. У грудні 1774 року пишне весілля з Жозефіною Амалією Мнішек відбулося. Та прокляття зради — прокляття Гертруди — висіло над ним усе його життя. Той, хто зраджує своє кохання, своїх батьків, свою мрію й свою Батьківщину, завжди потім теж жорстоко зраджений…

Біль Коморовських із часом втих. У якості відступного Щенсний віддав сім’ї першої дружини кількасот тисяч злотих і ті села, що були свідками його палкого й нетривалого кохання: Витків, Полове, Обертів. Батько добре втовкмачив синові, що все має свою ціну… Лише Гертруда кохала його без грошей, просто так кохала. Зрада їй дорого обійшлася Щенсному: з великої кількості дітей Потоцького від наступних двох шлюбів лише кілька були його власними. Його зраджували всі: дружини, син, друзі… Та й сам він теж легко зрадив свою вітчизну… Та це вже нова історія…

Перегорнута остання сторінка: Польща, а ніби й не Польща…

Обриси минувшини як сучасність у дзеркалі.

Вбили країну слабка влада, жадібність, підступний сусід.

Не стали саможертовними патріотами люди без моралі.

Енергія Всесвіту винесла нас у ту ж точку кола.

Де хочуть завоювати країну, завжди підніматимуть питання мови й релігії.

Еклектика добра в мистецтві, та неприйнятна для суспільної моралі.

Житимуть і процвітатимуть ті нації, які змогли об’єднатися.

Аще кожен має дбати про власну чистоту й духовність.