Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

Для Анни Ельжбети світ закотився в прірву вже давно. У липні він показав пані Потоцькій чи то свої криві зуби, чи то викривлене двоїстою мораллю обличчя: на святкування її іменин не приїхав ніхто. Ті, хто ще недавно хробаками повзали біля її ніг і мали за щастя сидіти з нею за одним столом, зневажили її своєю відмовою. Не захотіли ні нової опери, ні вишуканого товариства, ні її порад — нічого. Велика піраміда людської пихи й заздрощів розсипалася попелом фарисейства. Стало достатньо якихось непідтверджених чуток про оте дівчисько Коморовських, щоб викохана десятиліттями повага в суспільстві трансформувалася в неприкриту зневагу й презирство. Не хочуть себе на місце Потоцьких поставити… Та кожен із них зробив би те саме, а може, ще й гірше, якби подібне зачепило їхню дитину і їхню сім’ю…

Цілими днями Потоцька сиділа, розгойдуючись у кріслі-гойдалці навпроти відчиненого вікна. Усе думала, думала, як змусити всіх робити те, що вона хоче… Її нечасті виходи з кімнати змушували дрижати від переляку всю прислугу. Саме їхнім страхом годувалося вампірське нутро Потоцької. Їй ставало легше, і жінка знову могла, погойдуючись, роздумувати над недосконалістю Божого світу й над тим, як вона може його покращити…

В один із холодних днів на початку листопада пані навідалася на кухню: час думати за підготовку до Різдва. Нехай усі решта пики воротять, та три дочки із зятями й внуками приїдуть. Треба дати старій Зосі завдання для розкішного столу.

Кухарка Зося якраз сортувала яйця. Збоку обережно поклала два невеличкі, наче голубині, — то перші яйця курки-несучки. Анна Ельжбета взяла одне, покрутила в руках.

— Для чого ти їх використовуєш?

— О-о-о, милостива пані, то є особливі яйця… Та я їх тільки до випічки буду брати.

— І чим вони такі особливі? — зацікавилася пані Потоцька.

Зося вже прикусила язика, та пізнувато — пані чекала на відповідь. Що ж робити… Жінка зітхнула, з відчуттям провини глянула на свою господиню.

— Я вам скажу… Та ви, прошу пані, нічого такого не подумайте. То так люди говорять. Я… чесно не знаю, так то чи нє, але люди брешуть, а я повторюю…

— Ну кажи вже! — почав уриватися терпець Анні Ельжбеті.

— Кажуть, як те яйко взяти собі під пахву й походити з ним певний час, то згодом із нього вилупиться… — Зося перехрестилася й стишила голос: — Чортик вилізе… І буде він ваш власний. Виконуватиме все, що захочете…

Анна Ельжбета перехрестилася, спочатку відійшла від столу, але швидко повернулася. Пильно глянула на Зосю.

— То ти збираєшся отим чортовим яйцем мене годувати? — забрала два мініатюрні яйця й пішла з ними геть. Зося отетеріло глянула вслід пані, знизала плечима: «Хто їх, отих панів, розбере, що вони насправді задумали…» — і знову взялася до кухарських справ.

Уже понад два тижні носила Анна Ельжбета цікаві яйця під кожною пахвою. З наполегливістю індички носила, не скидаючи пов’язок-кошичків ні вдень, ні вночі. Навіть Різдво не змусило їх зняти. Обережно надівала нову сукню, акуратно зводила руки. Та не сподівалася Зося, що пані таке утне, тож не сказала їй найголовнішого…

Пишна різдвяна меса в сокальському костелі щойно розпочалася. Анна Ельжбета сиділа на передній лавці поруч із Францом Салезієм. Раптово їй стало погано: страшні болі під пахвами, неначе хтось там вгризався в тіло. Її почало трусити. Незабаром Анна завила, почала викрикувати казна-що. Ксьондз замовк і перелякано дивився на пані Потоцьку. А вона вже гиготіла, кÓпала лавки в костелі, підскакувала… Усі від здивування втратили мову. Нарешті пані впала на підлогу й почала жалібно стогнати, чергуючи стогони з незрозумілим реготом. Старий Потоцький першим прийшов до тями — потягнув дружину з костелу, а вона все поводилася, як направду божевільна…

У своїй кімнаті Анні Ельжбеті стало трохи легше. Пані всіх вигнала геть. Її тіло боліло: била якась пропасниця. Анна останніми зусиллями скинула сукню й пов’язки під пахвами. Там уже не було яєць, лише маленькі шкаралупки, геть чорні зсередини. Анна Ельжбета хотіла, як завжди перед важливою справою, перехреститися. Та диво: рука її заніміла й усе не хотіла підніматися для хреста. Жінку охопив переляк. Отже, це таки правда… Чортики. Де ж ви… де?.. Та ніхто не дав інструкцій із приборкання нечистих: що і як робити далі, Анна Ельжбета не знала. Жінка в страшенній слабкості доповзла до ліжка. Незрозуміла сильна відрижка — і на накрохмаленій постілі перед обличчям Анни Ельжбети з’явилися дві малесенькі чорні кульки з червоними вогняними оченятами-бісеринками. Навівши різкість в очах, жінка розгледіла мініатюрні ніжки з копитцями, чорну густу шерсть. Чортенята весело борюкалися біля тієї, котру признали за свою матусю, а Потоцька в переляканому занімінні не могла відвести очей від галасливого вихорця, у якому мигтіли копитця й хвостики.