Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

Переляканий мірошник усе не міг зрозуміти, що такий пан робить у тому місці, де панів не буває зроду, а лише спрацьовані селянські хлопи.

— Так, так, я продав ту обручку… Але не вбивав я її, вода мені її принесла, десь місяць тому, — збентежено белькотів Міхалко. — Вагітна вона була… А утоплена, вочевидь, давно була… Поховав я її осьдечки…

Як підкошений упав Якуб на невисокий горбик землі. Затрясся в страшному плачі. Надія на повернення доньки з дитиною була вбита сьогодні остаточно. Звірі… Нелюди… За що… Та розлучилися б… аби живою залишилася… Тільки захід сонця підняв батька з могилки доньки. Безсилий розпач огорнув його. Не приведи Господи пережити комусь і ховати свою дитину. Страшнішого болю за цей нема у світі для живих. Кінь повільно довіз Якуба додому. З надією в зболених очах вибігла до нього Анна, за нею — діти. Якуб не стримався — притулився до одвірка й заплакав. Заголосила Анна, розревілися діти. Їхня зіронька, їхня красуня… Нема більше примарної надії…

Новина про трагічну смерть Гертруди Коморовської швидко розлетілася краєм. В усіх куточках Речі Посполитої обговорювали страшний злочин викрадення й утоплення шляхтанки Коморовської, таємно одруженої з молодим Потоцьким. Усі розуміли, що то справа рук Франца Салезія та Анни Ельжбети — ніхто того навіть під сумнів не ставив. Та не спійманий — не злодій, а спіймав — доведи. А от тут уже треба було постаратися… Приїхали представники суду з Якубом Коморовським у Кристинопіль. Усі дворові хлопи були вишикувані перед свідком. Коморовський ходив і вдивлявся в байдужі очі — ні, нікого з них того страшного вечора не бачив.

— А де є ваш конюший Вільчек? Я хочу ще його бачити. Він тоді був із викрадачами, — рішуче дивився Коморовський на старого Потоцького.

— А він іще до Різдва попросився на звільнення — сказав, що відбуває у своє село, десь за Варшавою, — холодно відповів Потоцький.

— А, прошу пана, де є начальник вашої армії пан полковник Домбровський? — несміливо поцікавився один із судочинців.

— Теж звільнився. Попросився на службу до росіян. Ті пообіцяли більше платити, тож… — стенув плечима магнат. Усі розуміли: бреше нахабно й цинічно. Та жодного доказу не можна було ніяк знайти, принаймні в кристинопільському палаці.

Даремною справою було шукати Вільчека й Домбровського, на то могли піти роки: розчинилися на безкрайніх просторах свідки й учасники злочину, і що ти тут доведеш… Та Тадеуш Маньковський, адвокат Коморовських, не думав здаватися. Наруга над юною родичкою вразила його. «Не можуть такі люди визначати порядок у державі — цинічні і безчесні. Одні б’ються за нову Польщу, а інші з он такою мораллю вичікують, щоб і далі в ній свої порядки наводити… Ні, не може так бути. Ізсередини в кожному треба Польщу змінювати. Одне право має бути для всіх, одна мораль. Годі…» З наполегливістю дятла Маньковський відкривав двері всіх високих судів і довбав там свою правду. А вона, хоч і не мала доказів, та випирала, як гостре шило з мішка. Усім було зрозуміло, хто до того причетний…

Старий магнат, сидячи за столом, бездумно крутив по колу жовтавий аркуш паперу. Застиглий погляд спинився на великому дерев’яному годиннику в кутку кімнати. «Програв я… Нема більше часу… Усе якось не так пішло… Коморовська, конфедерати, Гонта… усе проти мене. І син пішов проти мене. Давай гроші, не давай — не ті люди не туди йдуть, не те роблять. Усі не те зробили…» Лист щойно повідомив Францу Салезію новину про те, що барські конфедерати програли в союзі з французами дуже важливий бій під Лянцкороною. Генерал Дюмур’є був відкликаний французьким урядом за перевищення своїх повноважень. Нема більше підтримки Франції — осміліє безчесна Росія. Отепер, не криючись, піде в наступ на бунтівного васала: назад, Польща, у стійло…

У кімнату тихо зайшла вимучена дорогою Катажина Косаковська.

— Честь, Францішеку… Погані новини вже знаєш, бачу?

Потоцький сумно похитав головою.

— А за обози в Сибір чув?

Потоцький підняв очі.

— Які обози?

— Наших зі всієї Польщі забирають. Маєтки конфіскують, родини шляхетських прав позбавляють — і в Росію, у Сибір. За підтримку нашої боротьби за незалежність… Уся Польща плаче й стогне. — Косаковська трохи помовчала й мовила без звичного запалу: — Малого бракувало для перемоги. Є двадцять тисяч повстанців. Ще б ти був дав своїх п’ятсот, інші — по сотні-дві-три, і перемогли б… Ніхто не хоче ризикувати своїм, ніхто… Кожен ту боротьбу тільки грошима й пихою міряє… Красинський так докерувався конфедератами, що такого мудрого й бойового Міхала Дзержановського не допустив до командування тільки через те, що той скиби землі не мав… Уявляєш? Такого патріота грошима виміряв і зневажив… І не тільки його одного… — Тривога й задума були в голосі Косаковської.