Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Забери, забери собаку! — верещав полковник, виючи від болю. Вільчек неквапно відтягнув пса вбік. Той, розпалений кров’ю, годен був за найменшим знаком продовжити трапезу. — Ой-йой-йой, — плакав від болю покусаний чоловік, та навіть біль не заглушив здивування Домбровського: — Ян Вільчек? Ти як… Ти що тут робиш?

— До тебе приїхав. — Привітності в голосі колишнього конюшого не було зовсім. Полковник то вловив і спитався просто: — Та… навіщо?..

Вільчек щось дістав із кишені й простягнув на долоні перед очі Домбровського.

— Ось, ґудзики тобі привіз… Ті, що ти на Різдво загубив…

Погляд Вільчека не віщував нічого доброго. Домбровський хотів зірватися на ноги й побігти, але… Чоловік упав, тримаючи велику рану, і застогнав:

— Вона сама, сама того хотіла… Мені Агнешка все розказала… Хто знав, що вона десь подінеться… — намагався відповзти подалі від Вільчека. Не вийшло… Ясь був насторожі — загрозливо загарчав, і Домбровський зрозумів: сьогодні втекти не вийде. Сльози роздратування й відчаю потекли по щоках бувалого вояки. Та Ян уперто вирішив довести свою справу до кінця. Діловито й мовчки, не звертаючи уваги на благання, зв’язав Домбровського по руках і ногах, поклав його поперек коня. Навіщось узяв велике дерев’яне корито, з дому забрав великий цебрик із молоком. Ні Яся, ні Вільчека ніщо не могло зіштовхнути зі шляху праведної помсти. Через кілька кілометрів дороги полонений, що втратив багато крові, уже не благав про допомогу, а лише видавав час від часу жалібний стогін:

— Пити-и-и…

Невблаганні викрадачі не мали до нього пощади. Зайшли у низину — велике болото простягалося аж до Західного Бугу. Тіло Домбровського опинилося в широкому кориті — мотузки зв’язали їх в одне ціле.

— Що ти робиш, Іроде?! За що… — хрипів вимучений чоловік. Та Ян мовчки й зосереджено робив свою справу.

— Ти пити хотів — давай, — вставив у рот полоненого лійку й почав примусово заливати велику кількість молока з цікавим нудним смаком… Мед. Молоко з медом рікою лилося всередину — хлоп аж захлинався, та все пив, пив… Липкою патокою облило його зверху. — Не буду тебе більше мучити — живи собі. Просто живи… Як зможеш. — прокректав Ян, підсуваючи корито до краю болота. — Так, як мала жити вона. Після того, що ти з нею вчинив, — попхав корито в смердючу болотну воду Вільчек.

— Добий, добий мене… Не залишай тут… — просився ґвалтівник. Уся його показна орлина міць перед страхом смерті трансформувалася в нікчемну ницу душу, яка так і не усвідомила, як то боляче зґвалтованій жінці бути приниженою й розчавленою… Вільчек востаннє кинув погляд на колишнього товариша — колись великий, поставний і гоноровий хлоп опинився там, куди торував собі шлях усе життя. Так, як жив у бруді, у бруді мав зустріти свою смерть… З болота життєвого в болото справжнє. Похмурий колишній конюший пришпорив коня, і єдиний його справжній друг Ясь теж рушив за ним…

Бендюзький мірошник Міхалко довго не хотів розставатися з коштовним перснем, знайденим на утоплениці. Так гарно той вигравав загадковим блиском усіх граней на світлі — душа бідаки наче вмивалася від щоденного бруду, і приходило таке благодатне тепло, яке він відчував лише раз на рік, цілуючи святу Плащаницю… Та жити за щось потрібно: хто ж дуже під час передновку [35] Час перед новим урожаєм. щось до млина везе — так, майже ніц… Діти підростають, — одежину тре’ справити.

Усю довгу дорогу до Виткова Міхалко діставав час від часу каблучку й дивився через неї на сонце — краса-а-а… Зітхав і знову запихав у кишеню. Маленький Витків зустрів його юрмами дітлахів: польською, єврейською й українською мовами вони всі дружно розумілися у своїх іграх, допоки не виростали. І тут не треба було перемішуватися. Поганці були, є й будуть серед кожного етносу, і біль від людської образи не має національності. Але у вічному прагненні захиститися від болю самому й захистити своїх дітей утеча у свій національний банячок є ніщо інше, як святе прагнення викреслити зі свого чи дитячого життя ще хоча б один, та можливий чинник болю… Єврейські хатки громадилися навколо майдану. Євреї мали тут корчми, невеличкі й більшенькі, і маленькі крамнички — комерцію вони звично любили більше, ніж землю, з якої їх завжди й усюди намагалися зіпхнути й погнати.

Міхалко боязко зайшов у напівтемряву корчми. Привітний старий у кіпі [36] Традиційний єврейський чоловічий головний убір. подивився на нього уважно.