Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Шановний пане Потоцький… — ретельно добирав слова юрист Маньковський. — Я бачив ті папери й можу сказати, що всіх юридичних процедур шлюбу було дотримано. Шлюб не має жоднісіньких підстав бути анульованим.

— Не має, кажете?! — старий нервово зірвався на ноги. — А що є ота таємність, не знаєте? То є тиск на мого сина! Та ніхто з порядних шляхтичів не погодиться на те, щоб його дитина брала таємно шлюб, не повідомивши другу родину!

— Бачите, пане Потоцький, з боку моралі, звичайно, то є трохи не так… Але з боку права…

— Та мені до дупи твоя філософія! Пра-а-во, м-о-ораль! Я сам собі право й мораль! Не роблять так люди з добрими й чесними намірами, не роблять! — Потоцький стояв стіною на захисті своєї правоти. Маньковський зрозумів, що все, що б він не говорив, розіб’ється об ту стіну — «не трать, куме, сили»… Адвокат зітхнув і вирішив з’ясувати найголовніше:

— Тринадцятого лютого в Новому Селі невідомі люди ввірвалися в хату й викрали Гертруду Коморовську. — Тадеуш зробив паузу й вичікувально глянув на Потоцького — жодна рисочка обличчя не відгукнулася на ту новину, старий був як єгипетська мумія. — Коморовські впізнали ваших людей… Вони стверджують, що то було зроблено за вашим наказом… Як представник родини мушу спитати: Гертруда Коморовська у вас?

Старий пан піднявся, глянув з-під лоба на співрозмовника, несподівано з люттю хряснув кулаком по столу.

— То ти, нахабо, ще й такий злочин мені будеш приписувати?! Та нема в мене вашої хвойди, не-ма, зрозумів? А якби була, то мені не було б чого таїти — шлюб би вже анулювали, і все! Не потрібна вона мені, зрозумів? — Тадеуш мовчки спостерігав отой показовий вулкан пристрастей. Франц продовжував: — А якщо то ви… ви такий хитрий хід придумали?.. Та то самі, напевно, ви й зробили, щоб із мене нові гроші вичавити! Не вийде! — істеричний крик Потоцького змусив адвоката аж здригнутися. — А тепер геть! Геть із мого дому! — перст Потоцького витягнувся дороговказом на двері.

Маньковський неспішно піднявся, іще раз пильно глянув на господаря.

— Я все зрозумів, пане Потоцький, і ця розмова мені теж неприємна. Та наостанок мушу сказати, що пани Коморовські подали заяву до суду про викрадення своєї доньки за вашим наказом… І там-таки були ваші дворові…

Старий видав гомеричний регіт:

— Сама свиня мішок дере, ще й квічить! Ото загнули! Та подавайте що хочете й куди хочете! Та я вже теж подав заяву в суд про те, що дівка Коморовських вчинила розпусні дії щодо мого сина, а її батьки ту дурну справу заохочували й покривали! Ти, засранцю, думаєш, що то Коморовські постраждали?! Та то я, я найбільше дістав! Нема гірше, як із дурними чи нерівними справу мати! Що, перший день у світі живуть — не знають, хто, з ким і як справи може ладнати?.. Ну ж бо, вимітайся звідси… Скажи тій сволоті, що вони за все в суді відповідь дадуть…

Маньковський зробив прощальний жест і вийшов із кабінету. «Плюй курві в очі, а вона каже, що дощ падає, — думав Тадеуш. — Не дається він ніяк. І не дасться: хто дурний гріх викрадення людини визнати?.. І Гертруди в нього дійсно нема… Була б — сказав би… А може, у монастирі якомусь її утримують?» — спало на думку Маньковському. Та одна маленька деталь усе ж зачепила увагу адвоката: ну нічогісінько старий не сказав із приводу того, що Коморовські впізнали його людей; не відреагував жодним словом. Але тепер і та остання зачіпка могла розсипатися пилом: тільки Маньковський покине палац, Потоцький і ту проблему ліквідує…

Маленький акуратний товстун, — канцлер Варшавського королівського суду Анджей Млодожейовський, — дивлячись чесними очима просто у вічі Тадеушеві Маньковському, співчутливо кивав, слухаючи розмиту справу про викрадення людини. Не мала вона ані свідків, ані якихось документів. Та й слідів викраденої панни теж нема вже понад кілька місяців… Та й проти кого та заява — аж страх подумати! На самісінького київського воєводу, власника найбільших земель, пана Франца Салезія Потоцького тінь кидає! І хто позивач? Так, миша проти гори — якийсь там пан Ніхто… Він не знав, що має робити з тією заявою Коморовських. Та збоку стояв подільський воєвода Станіслав Годський, який твердо був на боці Коморовських. А воєвода — то вже вага. То вже мусиш послухати.

— Ви, прошу пана, розумієте, що то надто бідно для розгляду? — сопів Млодожейовський. — От нема людини — нема справи, то вже практика не одного десятиліття. Ви б її знайшли, чи що?.. Здалися б її свідчення або свідчення якихось поважних людей… А у вас по суті гола дуля. З чим я піду до суду?..