Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Якби я тепер навіть і дав щось, момент усе одно втрачений. Уже росіяни від Туреччини починають відвертатися й на нас пильніше дивляться. Суворов їхній підключився — жене наших, як молодий хорт… Підкосила мене та справа з Коморовськими, віриш? Нічого вже не хочу… Якийсь такий настрій щодня собачий, що вже й не знати, що б то мене втішити змогло… Ще б не вчудив Щенсний — мав би я інтерес до тих змін у Польщі, а так… Сама подумай: смороду від тієї справи на цілу Річ Посполиту. Доки вона тягнеться, ніхто не запропонує йому ні корони, ні гарної посади. Ніхто його в добре товариство чи союз не покличе… Тож то є зараз мій найбільший біль… Допоки я ще живий, треба ту судову тяганину на наш бік переважити. Відмити й відбілити репутацію Потоцьких треба через закон і право… Бо все, що я вигризав у житті, надаремно стане… Уся моя сім’я тепер на хиткій дірявій кладці над прірвою…

Не хотів Потоцький лізти в непотрібний і важкий самоаналіз щодо причин того, що ж поставило його на той хиткий прогнилий місток. Та ж пиха, та ж жадібність, гонорова зверхність, та ж викривлена мораль, корумпованість влади, що й поставили над прірвою всю Польщу з її державністю й незалежністю.

— Була я в королівському суді у Варшаві, — зітхнула Катажина Косаковська, — маю там пригодованого канцлера, Анджея Млодожейовського. Дала йому шістдесят тисяч злотих — пообіцяв деякі папери зі справи знищити, що Коморовські представили.

— І що ж вони там понастягували?

— Та найбільша загроза йде від отого твого запрошення, що ти їм сьомого лютого надіслав — показує твій очевидний великий інтерес і твою злість. Більш ніж достатньо для того, щоб довести твою зацікавленість у її викраденні.

— Дай тому індикові тлустому ще, нех ковтне й зробить, що має зробити… — засовався в кріслі Потоцький.

— Та може, обійдеться, а краще в боротьбу гроші додати? — з надією знову дивилася Косаковська.

— Нащо? Щоб на багнети російські більше польських кишок намоталося? Вони вже в нас добре пазурі запустили… і тримають, як мишу… Ще трохи нами пограються, щоб так очевидно перед Європою не обісратися, і з’їдять… А фамілія Потоцьких має жити далі… Відбілимося й потихеньку знов піднімемося проти диктату сусіда, мудрі, з досвідом і грошима. А що, ти хочеш, щоб усі поляки в Сибіру носи відморожували?

— Знаєш що, Францішеку, як ті носи в Сибіру будуть, а наші хоч обережні, та в малій кількості тут залишаться, то теж не буде добре — обережні країну не ліплять. Її будують відчайдухи, годні голову покласти за національну ідею. Та й розділена нація — то вже не нація.

— Катажино, щоб той наш нарід до нації виріс, то, може, і потрібно отого тиску зазнати?.. Щоб кожного зачепило і по тілу, і по душі… Та й вистачить мені голову тим забивати — тут свій жаль думки обсів. І допоки він із голови не злізе, ні за що я думати не зможу…

Літо й початок осені не принесли Потоцькому полегшення ні в справах політичних, ні в особистих: Олександр Суворов азартно й по-військовому грамотно вибивав конфедератів, зменшуючи примарну надію на вільну та змінену Польщу. Король Станіслав Август Понятовський, який спочатку завагався, хотів звільнитися з-під опіки Росії й вів переговори з повстанцями, справедливо подумав, що в тій позиції між молотом і ковадлом він навряд чи залишиться королем після перемоги конфедератів. Не пробачать йому тривалого перебування в сексуальній позі перед Росією, ні — кÓпнуть в оте місце тривалої любові. Тож краще й далі так стояти… Тим більше, що суворовські перемоги подовжували свято політичного сексу на новий тривалий період… Коморовські з упертістю й набридливістю ґедзів волочили справу з викраденням дочки по всіх можливих судах. Потоцький твердо стояв на своєму: не винуватий, нікого не посилав, нічого не знаю… Та його суспільна вага наблизилася за значенням до ваги старого беззубого лева в прайді, який іще може когось налякати риком, та вкусити вже зась…

На початку листопада сталася смішна й безневинна, на перший погляд, подія, яка доконала й знищила не тільки Потоцького, конфедератів, а й усю Річ Посполиту. Невідомо, у яких гарячих головах народився той безумний план із викрадення короля. Ротмістр Стравинський із вояками захопив кортеж монарха й успішно віз його у твердиню повстанців. Та, напевно, ще не було написано тієї події у великій небесній книзі — заблукали всі вкупі в густих лісах, часу на розмови мали досить… Переляканий Станіслав Август Понятовський прикладав руку до всіх місць, що мали викликати довіру до його слова перед Стравинським, і жертовно клявся в тому, що перейде на бік повстанців і змінить образ життя політичної хвойди. Переконав… Та не буває ні колишніх хвойд, ні колишніх скнар, ні колишніх злодіїв… Стравинський, повіривши слову короля й будучи впевненим у його майбутній підтримці, відпустив Понятовського — хай пташка нарешті заспіває самостійно… Та пташка любила свою російську хоч і клітку, але водночас і такий-сякий захист. Зранку, вийшовши з отих страшних лісів, король усьому світу розказував, як його мучили й змушували зректися престолу. Монарший світ Європи і його політикум спочатку заціпеніли, а потім здригнулися від нечуваних нахабних революційних замашок барських конфедератів. Після осмислення дурного можливого прикладу для власних гарячих голів, як мурахи, туди-сюди європейськими столицями засновигали дипломати. Майбутнє Польщі хутко було вирішене. Прусія виділила артилерію для росіян. На кого? На конфедератів… Обурена Франція припинила будь-яку підтримку. Австро-Угорщина теж сказала своє «фе»… Почалися перемовини про поділ слабкої й нездатної до управління власними землями держави. А Росія, упевнена в успіху майбутньої гранд-події, продовжувала виховувати непокірних: і тим наука, що їдуть у Сибір, і тим, що залишаються… Чотирнадцять тисяч сімей шляхтичів потягли підводами на перевиховання холодом у матінку Росію. Їхнє майно дістало російських господарів і пішло до російської казни — а що, дарма наші тут воювали?..