Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Ну, держитесь, пан Потоцкий… Тяжела боль утраты… Еще бы с вами побыл, да надобно далеко ехать — аж в Москву. Так что прощайте…

Старий Потоцький стримано кивнув. Чортенята стишилися, щось осмислюючи. Ходити за мамкою вже було безглуздо — нею поопікуються інші, і так їй бути в пеклі.

— До мокви [38] Болото, заболочена місцевість ( діал .). … до мокви… — тоненько пропищали нечисті. Їм хотілося в мокву — затишну, теплу, із зеленавою водою. А пан якраз звідти, з мокви, — рідня, значить. — І нам у мокву, і ми в мокву, — пропищали рогаті й швиденько сховалися поміж скринь багажу. Великий Болотний Дух після недовгих роздумів теж зеленавим туманом вповз у щілини карети. Може, там, у новій мокві, буде ще більше поживи? А то тут точно тепер поменшає…

Франц Салезій не плакав на похороні дружини. А сьогодні, літнього червневого ранку 1772 року, він ридав. Сльози потоком текли по зморшкуватому обличчі. Час від часу Потоцький ляскав долонею по столу — до болю, до оніміння в пальцях… і далі плакав із запалом малої ображеної дитини. Страшна новина зрушила небо — воно впало на нього й придушило, мов камінне. Тепер він не Потоцький — тапер він Ніхто. Нема більше в нього нічого: ні великої й сильної армії, ні влади… Невідомо, чи є ще в нього його маєтності, так довго по крихті визбирувані… У нього тепер нема країни. Колóс на глиняних ногах упав, підточений розбратом, жадібністю, корупцією, невмінням пожертвувати своїм заради Батьківщини. Країни-сусідки розділили Річ Посполиту між собою. Кожен вдер собі шмат прикордоння.

5 червня 1772 року в Петербурзі Австрія, Росія й Прусія розділили Польщу як шмат пирога на гостині… Винищили польських патріотів і їхні родини. Незгідливих відправили на край іншого, суворого й неприступного світу — у Сибір… Врізали по живому, не спитавши в самої Польщі й у поляків… Виграє сильніший, відгризаючи в слабшого — усе, як зазвичай. Росії — більший шмат за площею, Австрії — за населенням… А інтересів Польщі нема. Розчинилася, гейби й не мала ніколи нічого. Самі, самі собі все зробили… Не схотіли й не зуміли об’єднатися проти підступного ворога, що підточував їх ізсередини, спершись на їхні ниці людські слабкості: підкупляв депутатів сейму, платив королеві за національну глухоту й сліпоту. А ще додалася зверхня гоноровість, що паскудно вигулькувала і між своїми, і між чужими…

Частина земель Франца Салезія на сході — Уманщина, Київщина, Вінниччина — відійшла до Росії. Львівські території відійшли до Австро-Угорщини. За наказом імператриці Австро-Угорщини Потоцькому було звелено розпустити армію. Адвокат Коморовських не полінувався поїхати аж до Відня й там нашептав у монарші вуха історію про Гертруду. Імператриця повеліла розібратися з Потоцькими. Знову важкий період невизначеності навис над власником Кристинополя.

Франц Салезій до всього раптово збайдужів. Надто великого удару завдало йому життя. Він звинувачував у тому, що сталося, усіх, але не себе: у багажі тих, хто вважає себе володарем світу цього, немає мук самоаналізу й сумління. Бичачий рух уперед, за своїм і по-своєму — життєве кредо кожного владолюба й користолюбця. Більше не грали сурми, коли він десь їхав чи прибував. У слуг теж полуда з очей спала: виявляється, не все можна за гроші купити. І не завжди статки гарантують щастя. Бач, і багатих правильна влада може в ріг скрутити. Не все собаці Великдень.

Тихо стало в галицькому Версалі. Не було більше хльост-атракцій. Не приїжджали пихаті й гонорові. Стали непотрібними й занепадали без керівництва театр і оркестр. Потихеньку тікали породисті пси. Слуги ще звично падали на коліна, коли зустрічали на своєму шляху магната, але значно швидше й без колишнього страху піднімалися. Проте Франц Салезій не помічав цього: байдуже, усе, усе в цьому житті — суєта суєт. В один із пізніх вересневих днів він побачив дивний сон: гарна молода жінка з малям на руках кликала його за собою. Вона не всміхалася, лише спокійно і з якимсь осудом дивилася на нього, і він знав, що має піти за нею. Малюк на руках когось йому нагадував, тільки Франц не міг згадати, кого саме… А з-під того місця, де він стояв, чітко було чути благальний голос Анни Ельжбети: «Францішеку, прийди…» Старий Потоцький зрозумів усе, хоч був і не забобонний: час готуватися до відходу з цього світу. Якесь полегшення настало в душі після усвідомлення тієї думки. Цілий тиждень він молився, сповідався й причащався в Сокалі. Потім чистим від гріхів і гріховних думок приїхав додому й зліг.