Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

«Боєва лінія в Карпатах 1. ІV. 1915. Нині Страстний Четвер. Замість бажання веселих Свят шлемо усім Вам, що в Союзі працюєте, сердечний привіт і щире признання за Вашу велику і важну діяльність. Серед загальної катастрофи, пригноблення і зневіри, зуміли Ви високо піднести національний прапор і Ви одні держите його певною й міцною рукою досі. Може мило Вам буде дізнатися, що Ви не самотні в своїх змаганнях, що і ми не тільки жовніри, але і будучі горожани Вільної Самостійної України. Велика історична ідея перестала бути для нас лише переконанням, вона вросла в характер і душі наші, перейшла в діло, стала основним нервом життя нашого. Ми знаємо, за що ідемо на труди і бої, за що лишаємо могили за собою по своїх і чужих горах. Ми свідомі цілі нашої на будуче і доріг, що ними йтимемо в життю свойому. У нас давно кристалізується те, що Ви сказали в статтях: «Перед новими завданнями» і «Думки про демократію». Ми свідомі цього, що від нас залежить, чи теперішнє покоління запишеться золотою карткою в нашій історії, чи скажуть про нього, що жило у велику пору, та заспало її. Багато ми перейшли, пережили. Були у нас хвилі глибокої зневіри і песимізму, коли здавалося, що вже все пропало, а в знесиленій і втомленїй душі лише жаль і нудь остали і мука болюча. Гей як би Ви знали. Та це минуло. Не ті ми стрільці, що спочатку були. Ми змужніли, загартувалися, набрали залізної впертости. Витворюється у нас щось з давнього козацтва. Поезія крови і могил товаришів наших, що полягли в горах високих, в лісах смерекових. Поезія смерти і боїв і слави. Уміємо глядіти спокійно смерти в очі. Про життя байдуже, бо знаємо, що посів крови ніколи не гине. Ідея, що їй у жертву кров пролито і життя віддано, ніколи не вмирає і з історичною конечністю мусить побідити. Ні крихітки у нас песимізму. Віримо, що хоч би ворог все до тла знищив, а остала лише могила Шевченка і огненне Франкове пророцтво, – то ще ніщо не пропало.

З тою вірою стали Ви на чолі недолею побитого народу, з тою вірою ми стаємо при Вашім боці. Ваша праця а наша кров під цю хвилю будуть угольним каменем і цементом тої основи, що на ній опреться будуча праця і перебудова національного організму. Ви ведіте, а з нас, хто жив буде, дасть Вам свою молоду, буйку силу, рішучу, різку і гостру як бритва, міцну і незломну як сталь, дасть Вам жилаві, взвичаєні до праці твердої, руки і думку ясну та розумну». [78] [75] ВСВУ. Відень 24 квітня 1915, ч. 15-16, стор. 16.

Цей лист стрільців сотні Вітовського – це один із найкращих виявів стрілецького визвольно-державницького духа, за весь час існування УСС. Усе, чим боліла, що відчувала, про що мріяла і думала, чого гаряче бажала та в що глибоко вірила стрілецька душа напередодні історичного бою на Маківці, – те все сказали на вічну пам'ятку поколінь, у свойому неперевершеному творі-листі – стрільці сотні Вітовського. Надзвичайна глибина думки, гаряче чуття і одушевлення, переконуюча сила вислову, високомистецька форма і цей здоровий, молодечий та життєрадісний дух і віра, що б'ють із цього листа – ставлять його на одно із перших місць стрілецької духової творчости.

Признання, висловлене в цьому листі Союзові Визволення України, – що одинокий високо підняв національний прапор та держав його міцною рукою, це вислів всеукраїнської ідеології УСС та солідарности із ясно і виразно голошеними Союзом ідеями державної незалежности і соборности. Усею силою свого переконання заявили УСС, що вони – вояки та громадяни майбутньої самостійної України. Велика ідея Вільної Самостійної України, це вже не лише теоретична думка і програмове гасло, а органічна невід'ємна частина стрілецького характеру і душі, що з моментом збройної боротьби із Москвою перейшла в історичне діло. А цілому світові та тим нашим маловірам, що їх очі ще сьогодні разить блиск стрілецького чину – УСС проголосили із непохитною силою внутрішнього переконання: «Ми свідомі нашої цілі на будуче, ми знаємо, за що ідемо на труди і бої, за що лишаємо могили за собою…»

А далі в цьому листі є знаменне ствердження духового та вояцького росту УСС, що виросли та змужніли і загартувались до найтяжчих подвигів. Гаряча віра в невмірущість та перемогу ідеї, за яку пролито кров і віддано життя – віра в найвищі символи українського духа: Шевченкову могилу й огненне Франкове пророцтво, фанатичне бажання чину та готовість на жертви, – це було те горде і шляхетне «Вірую» Українського Січового Стрілецтва, з яким воно пішло в свій найбільший карпатський бій на горі Маківці.