Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

При такому ставленні справи залишається нерозв'язаним питанням, як треба кваліфікувати збройні сили поневоленої і недержавної нації та їх довголітню, часто тяжку боротьбу за незалежну державність. Відомо ж, що усі ці визвольні, революційні, повстанчі і т.п., військові формації, чи армії поневолених народів, провадили під власним національним прапором та за контролею і відповідальністю свойого націонадьного проводу визвольну боротьбу в різних організаційних формах, вживаючи різнородної тактики та використовуючи усякі пригожі політичні комбінації. Вони боролися за визволення своєї батьківщини, або зовсім самостійно, або при допомозі, а навіть під формальним військовим проводом своїх союзників.

Для кращого з'ясування цієї проблеми треба вияснити та устійнити коротко два соціологічні і політичні поняття: нація і держава. Їх силутується часто разом, не розрізняючи виразно іх істотних признак і взаємовідносин.

Коли ми кажемо: українське військо, або визвольні змагання української нації, то в обох випадках суб'єктом даних понять, чи явищ, є нація. Нація, а не держава, є основним, вищим поняттям в гієрархії суспільних груп. Нація є самостійною особовістю, та є носієм і центром усіх її функцій, змагань і інтересів. В 3-тім артикулі французької «Деклярації прав людини і громадянина « сказано, що «засада усієї суверенности остає по своїй істоті в нації», Але нація, як спільнота, змагає до політичної самостійности в формі держави. Для повного вияву своєї індивідуальности та для заспокоєння своїх інтересів, вона мусить заволодіти наймогутнішим суспільним механізмом – державою, нація стає власником держави. [269] [264] Володимир Старосольський. Теорія нації, Відень, 1922, стор. 99-106. Після здобуття державної самостійности, нація передає свої компетенції та свої політичні Функції – незалежній, самостійній, національній державі. Як бачимо, нація є основним, суверенним, діючим історичним суб'єктом, і до моменту створення своєї держави є вона єдиним, повновартним носієм усіх своїх політичних функцій. Політичний провід недержавної нації є єдиним, компетентним репрезентантом її волі та відповідадьним керівником її визвольної боротьби.

Створення військово-революційної організації Січових Стрільців до світової війни та збройна боротьба УССтрільців на фронті проти Росії – це типовий приклад національно-визвольної боротьби.

Довоєнна формація Січових Стрільців, як революційна організація, заповнила в історії наших визвольних змагань приблизно цю прогалину, яка є записана в історії інших поневолених народів (фіни, поляки, і інші), як довголітня революційна і повстанська боротьба проти чужих окупантів. Довоєнні Січові Стрільці перейшли від разу на вищий ступінь цієї боротьби, яка уже вимагала підготови широкого, систематично веденого військового руху. Національно-визвольний і революційний характер довоєнного стрілецького руху та його ролю, як підготови наших визвольних змагань, ми вичерпно з'ясували і на фактах та документах показали в окремім розділі цієї книжки.

В світлі наших уваг про істоту націоцальної спільноти та про її політично-визвольні функції, зовсім ясно виступає історична роля Українських Січових Стрільців, як першої новітньої української збройної формації, що в 1914 році розпочала визвольну боротьбу українського народу за його державну незалежність:

1. Українські Січові Стрільці були покликані в 1914 р. до збройної боротьби проти Росії найвищим політичним проводом українського народу в тодішнім «вільнім світі», Головною Українською Радою, і її військовим органом, Українською Боєвою Управою. Була це повноправна, українська політична репрезентація, в якої склад входили, покликані народом, формально легітимовані громадські діячі, а саме: парляментарні і соймові посли, вибрані всенародним голосуванням, на основі конституційного закону про демократичні вибори, – та представники усіх трьох масових, легальних, політичних партій, УНДП, УРП, і УСДП, які від довгих літ організували та репрезентували широкі народні маси і були їх політичним проводом, та були засновані при найближчій співучасті М.Драгоманова і М.Грушевського. На нашу думку, був це найсильніше та найбільш формально і правно легітимований політичний провід українського народу впродовж останніх кількадесятьох років. Він був дійсним і правдивим виявом загальної волі і змагань нації, і тому його заяви і акти, були повновартісними актами національно-державного значення. В травні 1915 р. його склад поповнюється представниками Союзу Визволення України, який був політичною репрезентацією українців в Росії, і створена тоді Загальна Українська Рада, стала незалежним, авторитетним, всеукраїнським центром визвольної боротьби проти Росії та політичним проводом УССтрільців.