Николай Капустянский - Похід Українських Армій на Київ-Одесу 1919

Справа полягала в тому, що:

1. Начальна Команда Галицької Армії свою телеграму ч. 3715 послала, як відомо, 4.VІІ, коли долі Проскурова ще не було вирішено, а на Жмеринському й Вапнярському напрямках ми досягли значних успіхів. Таким чином, загальні успіхи Наддніпрянської армії були далеко більші, ніж стали за останній тиждень.

2. Галичан дуже турбувало неприхильне ставлення населення до 5-ї Галицької бригади. Це – одна з важливіших причин. Галичани весь час своєї визвольної боротьби з Польщею користувалися цілковитою підтримкою з боку всіх шарів населення Східньої Галичини, навіть жидів (лишалася ворожою польська меншість). Тому ГА призвичаїлась вести свої операції в сприятливих умовах з морального боку. А подія під Війтівцями з 5-ю Галицькою бригадою занепокоїла НК ГА, і вона боялася йти на Велику Україну з невідомим настроєм населення. До того ж НК ГА мріяла, що їй може пощастити власними силами оборонити від поляків хоч невеличкий клаптик своєї території.

3. Червоні почали вживати заходів, щоб перетягти на свій бік ГА.

4. Була ріжниця в конструкції урядів і острах перед агітацією соціялістичних наддніпрянських кіл серед галицького війська.

Нарада.

Найяскравіше виявилися настрої диктатора Петрушевича на дуже важливій нараді, що відбулася у нього в Чорткові. Щоб остаточно вирішити питання про перехід ГА за Збруч, у Чортків до диктатора Петрушевича прибули: члени Директорії проф. Швець, Андрій Левицький, лідер с.-р. Ковалевський, с.-д. Романченко і ще, здається, два видатних діячі, прізвищ яких не пам'ятаю; від ШДА делеговано полк. Капустянського. Всі наддніпрянці переконували диктатора Петрушевича про необхідність можливо швидше перекинути ГА за Збруч для загальної користи Соборної України. Кожний подавав свою аргументацію. Член Директорії Швець підкреслював постійну симпатію всіх членів Директорії до поміркованого Уряду Галичини; п. Ковалевський, на диво, поступився, партійними поглядами і рішуче зазначив, що, на його думку, для співпраці з Галицьким Урядом, якби це було потрібно, його партія може внести корективи в Уряд Наддніпрянський, притягнувши в склад його помірковані кола. А.М.Левицький дипломатично й тонко аргументував свою думку й переконував д-ра Петрушевича, а той усе слухав і слухав. Промовляли й інші.

На всіх нас зробив сильне враження доктор Євген Петрушевич. Велика, поважна постать, замислене обличчя, добре розвинене підборіддя – ознака сильної волі – гострий погляд. До справи він ставився з надзвичайною увагою. Почувалося, що ця людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить відповідальність. Здавалося, що він силкується не зігнутися під натиском тяжкого історичного моменту. Здавалося, ніби він на своїх раменах тримає всю свою країну. В очах диктатора Петрушевича була якась туга, невимовний сум, здавалося, огортав його душу. Та й дійсно було про що замислитися! Від волі і вдачі диктатора залежало, як повернеться доля його рідного краю. Йому нарід і армія дали до рук усю владу, і він один відповідає за своє рішення.

Видно, диктатор не був честолюбцем, не впивався владою, а всіма силами намагався тільки використати її для щастя своєї бідної, від віків занапащеної країни. Авторові мимохіть пригадалися історичні вагання ген. Кутузова перед здачею Москви 1812 року. Одначе, ситуція для диктатора Петрушевича була страшніша: там віддавалося ворогові тимчасово тільки столицю, тут – увесь нарід. Представники – наддніпрянці вимагали від д-ра Петрушевича великої пожертви для загальної справи. Він опирався – за себе й за свій нарід. Нарешті, висловився доктор Петрушевич: він висунув, приблизно, такі міркування. «Панове! Ви кличете нас на Велику Україну, а чи не представники вашої влади весь час ведуть демагогічну агітацію для розкладу Уряду ЗОУНР, чи не вони офіціяльно нацьковують на мою особу, чи не ваші агенти силкуються розкласти нашу армію, відібравши в неї довір'я до своїх вождів, і внести політику в армію; чи не ви дали притулок явним ворогам мого Уряду? Скажемо, а що буде з нами на Великій Україні? Як поставиться до нас нарід? Випадок із 5-ю Галицькою бригадою – це пересторога. А як складеться співпраця наших урядів і наші взаємовідносини? Чи ми забезпечимо нашу армію? А що, нарешті, буде робити людність Галичини під п'ятою поляків, поки ми будемо мандрувати по Великій Україні?» і т. ін.

Нарада точилась далі. Наші представники спростували й запевняли д-ра Петрушевича, що, за бажання, пощастить налагодити спільну працю й розв'язати всі непорозуміння. Загальне враження було таке, що наші представники не зовсім уявляли собі всіх труднощів переходу для ГА за Збруч і тих важких обов'язків, які брав на себе Уряд УНР, запрошуючи на Велику Україну Галицьку армію. Полк. Капустянському теж випало висловитися від Штабу Дієвої армії. Головна думка його доповіді зводилася ось до чого: «Без сумніву, за тієї надзвичайно складної ситуації, яка утворилася на Великій Україні, Галицьку армію чекають там великі труднощі, а часами й розчарування. До того ж треба брати на увагу гостру галицько-польську ворожнечу й необхідність на деякий час піти з Польщею одним фронтом проти большевиків». Взагалі, ситуацію малювалося не в рожевих фарбах, хоч було з'ясовано диктаторові, що вже там на Сході, де довший час панували большевики, почалися проти них повстання, – одначе рішуче було зазначено, що й наслідки для загальної української справи від утворення спільного фронту можуть бути дуже корисні, і що всяке інше рішення поведе до загибелі й Галицьку армію, і нашу справу. Наступ Соборної армії безумовно спричиниться до великих успіхів…