Николай Капустянский - Похід Українських Армій на Київ-Одесу 1919

Взяти тверду центральну національну течію було важко. Агітують з правого й лівого боку. До того ж населення ще було отруєне демагогічними революційними лозунгами. Соціялістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючися з вимогами життя й обставин державної праці – партійні цілі на першому пляні. Одначе й соціялісти-самостійники (з попереднього уряду) були схильні до політичних авантур і до того ж мали «зуб» на Симона Петлюру.

Склад уряду і методи його праці.

Уряд Наддністрянський.Уряд Західньоі області УНР виник не наслідком революції, а після розпаду Австро-Угорщини, що відбилося на його поглядах і методах праці. До складу уряду ввійшла більшість послів і делегатів з австрійського парляменту. Вони в масі належали до демократичних і радикальних партій. Зважаючи на грізну ситуацію, галицькі впливові кола всю владу передали до рук д-ра Петрушевича, як диктатора. Найбільш його підтримували національні демократи і частково радикали.

Всі ці діячі виховання мали австрійське, і звикли шляхом довгої, упертої боротьби допоминатися бодай невеличких результатів і йти крок за кроком. Тому реформи провадились обережно, а іноді навіть не поспіваючи за темпом життя (земельне питання). Було залишено в повному складі австрійський адміністративний механізм (апарат), що на перших порах було безумовно доцільним. Одначе, не введено відповідних коректив.

Треба зауважити, що Галицький Уряд здавав собі справу в оцінці ролі армії, і найперші турботи присвячував своєму військові.

Галицький нарід не був розбещений революційними гаслами, а в істоті своїй – він слухняний, смирний і навіть затурканий, але національно свідомий.

Інтелігенція не мала утопічних мрій ощасливити весь світ марою соц. революції, вона поставила собі реальне завдання – здобути власну державу й з'єднати її, як поведеться, з старшим братом – Великою Україною. Народні маси й інтелігенція йшли поруч, один одного підтримуючи й борючися спільним фронтом. підпомагало тому національне, однакове виховання й освіта галичан, чого бракувало наддніпряндям, де виховання інтелігенції і селянства було різне через значне омосковлення першої. Тут усі – від селянина до професора – гостро відчувають свого головного соціяльного й національного ворога – поляка.

На жаль, галицькі поляки не гасили полум'я взаємної ворожнечі, а підливали в нього олії, забуваючи, що це – свій брат-слов'янин, і він теж має право порядкувати в своїй хаті. Треба зазначити, що й більш помірковані поляки з Конгресувки й Познані не стримували шовінізму галицьких поляків, не думаючи про те, що треба з галицьким народом найти спільну мову. Шляхи ж для молодої Польської Республіки й Східньої Галичини, а особливо Української Держави, в багатьох випадках ішли рядом. Тому бажання вирватися спід «панської опіки» властиве всій нації і об'єднювало різні верстви галицького суспільства. Ця єдність давала велику опору урядові.

Що ж торкається до Сходу, то тут були різні ідейні варіянти. Активніші діячі молодшої формації спочатку ревно прямували до ідеї Соборної України, і своє бажання здійснили легіонами, а потім і злукою. В дальшому і вони трохи зневірилися в силі національно-державного руху та організаційного хисту наддніпрянців, але перехід за Збруч ГА є незаперечним доказом сили й живучости ідеї Соборної України.

Частина старшого покоління (москвофільство) тяглося безпосередньо до сильної Москви – автономія чи федерація з нею, і за її допомогою сподівалося відірватися від Польщі. Бачимо, що загальна тяга шукати порятунку на Сході від утиску галицьких поляків є фактом. Була ще течія – орієнтуватися безпосередньо на окцидент.

Отже, Уряд Петрушевича спирався на активну підтримку свого народу і мав з ним один державний напрямок. Розбіжності думки між селянством та інтелігенцією і Урядом не було.

Правда, пізніше відокремилася явно демагогічна невеличка течія з буковинцем с.-д. Безпалком і галичанином Вітиком на чолі; вона не знайшла у себе сприятливого грунту й приєдналася до Уряду УНР, де тільки роздмухувала ворожнечу до Галицького Уряду й загострювала взаємні непорозуміння між двома урядами.

Загальний ворог усім добре відомий. Порятунок – так чи інакше – на Сході: Київ – Москва. А в сучасний момент спертися на Антанту. В своїх національних і соціяльних домаганнях загалом галичани були тверезим народом і були далекі від максималізму. Безумовно, й у Галицькому Уряді були свої хиби й болячки: дрібничковість, провінціоналізм, відсутність широких перспектив, деяка самопевність, зарозумілість і презирство до діячів Наддніпрянщини, слабе знання соціяльно-революційних рухів, брак знаючих діячів на деяких відповідальних ролях та інше. Але це, покищо, не дуже шкідливо відбивалося на державній праці.