Николай Капустянский - Похід Українських Армій на Київ-Одесу 1919

Петрушевич.

Доктор Петрушевич останні два місяці, хоч і лишався членом Високої Директорії, фактично жодної участи в її праці не брав, Між урядами Наддніпрянським і Наддністрянським відносини загострилися й контакт був слабий, з початку ж червня майже й зовсім урвався. Кожна сторона вела свою окрему лінію.

Отже, остаточно Директорію складав Триумвірат: Голова – Симон Васильович Петлюра, члени – проф. Ф.Швець і А.Макаренко.

С.В.Петлюра.

Вся влада була в руках С.В.Петлюри. [29] [7] На мою думку, впливи на вирішення кардинальних питань з боку пп. Швеця й Макаренка були незначні. Не беруся дати належної оцінки Симонові Васильовичу, цій історичній персоні. Це, гадаю, краще за мене зроблять дослідники згодом, коли проясниться виднокруг. Тільки дещо додам до того, що раніш уже зазначив (див. чч. І-ІІ «Походу» )

Факти говорять самі за себе. Національна революція висунула Симона Васильовича, як головного національного керівника, і на протязі 3-4 років він стояв на чолі й за всяких умов провадив активну боротьбу за змагання Української Нації. Нікого за цей час могутнішого не з'явилося йому на зміну, бо такого й не було.

С. В. Петлюра – людина нестримної енергії, високої моралі й шляхетної вдачі (див. чч. І-ІІ «Походу» ), ентузіяст, вірить, хоч деколи тільки інтуїтивно, і вливає свою віру в інших. Це головна позитивна його риса, як Вождя. Повести ж усіх твердо до наміченої мети, рішуче примусити всіх виконувати його волю, стримати злочинну спекуляцію національним прапором, – досягти цього Симону Васильовичу в обставинах тієї розрухи не все вдається, хоч він і прагнув цього.

Федір Швець і Андрій Макаренко.

Федір Швець – висока постать, чесна людина, професор і тільки професор – далекий від життя.

Андрій Макаренко – людина зовсім іншого гатунку. Має здоровий розум і багато енергії. На жаль, йому бракувало належної освіти й певної системи; любив утручатися в усякі справи, цікавився дрібницями, розкидав свою увагу [30] [8] Між іншим, захоплювався власним салон-вагоном і пильнував його, як «зіницю ока». .

До військових ставився добре і рахувався з ними.

Кабінет Мартоса.

Біля влади в цей момент був соціялістичний кабінет Мартоса (згадаймо й про репрезентантів Трудового Конгресу, але вони тихо вмирали). Він (кабінет) складався виключно з с.-д. та с.-р. Вони трималися за свої портфелі й владу, і не бажали співпраці з рештою українських партій та відомих національних діячів.

Відсутність спільного національного фронту прикро відбивалася як на самій працездатності уряду, так і на нашій справі. Бракувало інтелігентних сил і була розбіжність думки.

До армії цей уряд ставився невиразно; вона, в уяві декого з наших політичних діячів, була чинником другого порядку. Загалом він не міг, з різних причин, дотепно організувати владу на звільнених просторах, а головне – не напружував зусиль, щоб своєчасно забезпечити армію хоч одягом, харчами й ліками та дати їй грунт і засоби для важкої й упертої боротьби.

Мартос.

Голова кабінету с.-д. Мартос – відомий кооператор і революціонер. Як міністр фінансів, не зовсім вив'язувався.

Мазепа.

Треба зазначити, що в складі кабінету були видатні діячі, особливо серед с.-д. Яскравіша постать між ними це Мазепа – розумна, тверда й чесна людина; правда, він у цей період мріяв про соціялізацію й ширяв в емпіреях, але під час походу в запілля ворогові в 1919 році з генералом Омеляновичем-Павленком реальна дійсність протверезила його.

А.Левицький, С.Тимошенко, Одрина і П. Красний.

Здібний, елястичний, схильний до компромісів, хитроумний Уліс – А. Левицький також солідний діяч – С.Тимошенко. Завжди захоплений, молодий с.-р. Одрина. Треба також відзначити оригінальну й симпатичну постать незмінюваного й недоторкуваного (об нього розбивалися всі кризи кабінетів) міністра жидівських справ П.Красного. [31] [9] Своїми переконаннями – далекий від цього дражливого кольору.

Головна хиба соціялістичного уряду, а також, – ніде правди діти, – й попередніх – це цілковита відсутність певного фінансового пляну (через брак бюджету), а також контролю й жодної відповідальности. Кошти йшли як на державні цілі, так і на потре6и приватних осіб і на партійну агітацію.

Мушу сказати, в цілях історичної правди, що Урядові УНР і особливо Голові Директорії С.В.Петлюрі доводилося працювати в надзвичайно важких, несприятливих умовах, не подібних на галицькі.

З одного боку, безупинно напирав червоний максималізм – угнатися за його гаслами жоден з найсоціялістичніших і демократничніших урядів не мав змоги, з другого – доводилося боротися з реакційною течією, гатунку «Протофіс і С-ка». Також стояла на перешкоді невиразна національна позиція з боку деяких верств українського суспільства.