Иван Котовенко - Тринадцятий місяць

З того часу мінялося найменування установи, яка розміщувалася в ньому після ҐЕСТАПО (НКДБ - МДБ - ГУДБ МВС - МДБ - КДБ), без суттєвої зміни зовнішнього і внутрішнього декору. Зважаючи на складний історичний шлях, який за короткий, але наповнений значними подіями час пройшли усі установи, що розміщувалися в будинку на вулиці Володимирській (Короленка), 33, постановою Ради Міністрів УРСР його було занесено до Державного загальноукраїнського реєстру історичної, архітектурної і культурної спадщини. Відповідно до урядової постанови, зміни в екстер’єрі будь-якої будівлі, занесеної до вказаного реєстру, могли вчинятися лише за згодою управління архітектури і будівництва міськвиконкому спільно з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, яке створив художник Іван Гончар 11)і на створення якого так необачно дав дозвіл Шелест.

Головний архітектор міста Києва згоди на деформації історичного будинку, який займав КДБ УРСР на вулиці Володимирській, 33, звісно, не давав і дати не міг. Зробивши запит до Товариства охорони пам’яток історії та культури, він переконався, що звідти дозволу теж не було, тому через Раду Міністрів УРСР зажадав від голови КДБ УРСР негайно припинити усі роботи, пов’язані зі зміною екстер’єру будинку, і відновити порушені його фрагменти.

На той час першим заступником голови правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури працював колишній начальник 5-го управління КДБ УРСР полковник у відставці Каллаш, звільнений Федорчуком без пенсії за недостатню активність при реалізації заведеної 1970-го року за його вказівкою централізованої справи «Блок». На новій посаді Каллаш відверто нудьгував до того часу, поки не одержав запит від головного київського архітектора стосовно незаконно розпочатих ремонтних робіт на будинку КДБ УРСР (колишньої Київської губернської земської управи) на вулиці Володимирській, 33 (колишня вулиця Короленка). Для Каллаша стало новиною, що будинок КДБ УРСР занесено до Державного реєстру пам’яток історії та культури, і він зажадав від свого референта негайно надати йому усі нормативні документи, що стосувалися до цього питання. Каллаш під час Другої світової війни служив на бойових кораблях Дніпровської флотилії і після демобілізації, працюючи в партійних органах, а затим в органах державної безпеки, у відповідальні моменти під сорочку одягав тільняшку.

Навчений за час роботи на посаді начальника 5-го управління КДБ УРСР методам оперативного пошуку, він віднайшов у наданих документах ще один цікавий момент: відповідно до законодавства, установи, які використовували занесені до Державного реєстру будівлі, мусили сплачувати податок на користь Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. КДБ УРСР чомусь такий податок не сплачував, либонь, так склалося історично, і загальна сума боргу за роки ухиляння КДБ УРСР від виконання фіскальних обов’язків на той час, за його підрахунками, сягнула 249 840 карбованців 67 копійок. Отримавши такий козир, Каллаш усі свої зусилля зосередив на тому, щоб примусити Федорчука дотримуватися чинного законодавства, і, зодягши тільняшку, негайно надіслав йому письмову вимогу про необхідність погашення усього боргу і пені за користування історичною будівлею та подальше щомісячне відрахування визначеної законом суми до бюджету Товариства.

Не отримавши протягом місяця відповіді, Каллаш надіслав Федорчуку припис про накладення на нього штрафу за невиконання вимог закону (в сумі 249 крб. 84 коп.), додавши ще і покарання на його заступника Муху за спробу несанкціонованого порушення екстер’єру історичної будівлі (в сумі 150 крб. 00 коп.).

Протягом наступного місяця Каллаш відповіді не отримав, до бюджету Товариства охорони пам’яток історії та культури з КДБ УРСР кошти теж не надійшли, після чого він зайняв посаду директора одного з київських кінотеатрів.

Подальша доля полковника Каллаша губиться у мороці історії.

Втім, господарському відділу КДБ УРСР довелося припинити роботи, зініційовані Степаном Несторовичем, затинькувати щербатини, полишені відбійними молотками, і, оскільки затиньковані місця вирізнялися на загальному тлі будівлі, було прийнято рішення перефарбувати будинок із темно-сірого кольору в темно-брунатний, що й було у достатньо короткий строк зроблено, знову ж таки під керівництвом Степана Несторовича. Зелені насадження, які встигли вирубати бійці під командуванням Степана Несторовича, статус історичної пам’ятки не мали, тому пеньки викорчували і землю на тому місці укотили під асфальт.