Улас Самчук - Темнота

— О! — озвався Андрій. — Ще й ви? За останні місяці я напромовлявся за цілі покоління моїх нащадків.

— І що за натяки? — озвався Гайдар і зиркнув на Ольгу.

— Миколо, Миколо! — казала Ольга.

— Пий! Братця! Пий! — озвався Бич.

Говорили швидко, разом, шумно. Чарки легко наповнювалися і легко порожніли. Входила і виходила Ганна. І до неї випили, і їй дісталось. Пишалась, утиралась фартушком.

— Ой! Отаке! Ой, яка ж і кріпка! — пила кількома хильками, а решту вилила поза себе. Несподівано загарчав патефон. Полились відомі Ольжині романси та танґо. Усі дуже здивовані. І де це взялось? А звідки? Посипались запити. І коли скінчилась перша тура вечері, Гайдар підхопив Ірину, і вони поплили довкруги під звуки танґо.

— Ура! — крикнув Савенко. — Танґо! Перше танґо! Хай живе всесоюзна… — схаменувся і докінчив: — Ольга Миколаївна! І як дозволите — посмію й собі спокусити вас на… одне, — звернувся він до Ольги.

— Ходім! — зірвалась Рибка до Андрія.

— Лишаємось хіба ми? — промовив Бич до Тетяни Гайдар, — але з мене, скажу вам, танцюрист, все одно, як з доброго клоччя батіг. — Таня його, здається, не зрозуміла, але вони пішли також у танець.

Танцювали й танцювали, мінялися парами. Коли Ірина танцювала з Андрієм, її рука, що лежала в його руці, почала здригатись, найшла якась втома, легким потиском руки вона натякнула про все, що діється з нею. Між іншим, сказала, що батько її дуже хотів би його бачити.

— Так, колись зайду, — відповів він.

Вона замовкла, міцно стиснула руку Андрія і шепнула:

— Я п'яна. Краще сісти…

Пустили романс, Ганна піднесла чай, сиділи хто де хотів і з ким хотів, був добрий, теплий, родинний настрій. До Ірини підійшов Савенко.

— Ви нагадуєте мені Тамару з Демона, — сказав він.

— Ви мені також когось нагадуєте, лише не скажу кого.

— П'єро?! — підказав він. — Так, коли б я міг, як не можу, — продовжував. — От Андрій Григорович свідок. Я приїхав з Москви, але щойно тут у вашому, сиріч нашому, столичному Харкові, я пізнав вартість життя. Чи не хотіли б ви, Ірино Володимирівно, та переїхати до древнього Києва, куди я направляю свої стопи? Буду, здається, робити там фільм і я міг би дати вам чортячо гарну рольку, от хоч би в «Ллють сталь», чи не так, Андрію Григоровичу?

— Не можу знати, — відповів Андрій, хоча йому цей проект винятково подобався, — ви майстер свого діла.

— Ні, насправді! Давайте крутнем порядний фільм, — казав Савенко. — Там та роля, здається, Насті… То ж це ваша роля, Ірино. Андрію Григоровичу! Пишіть сценарій. Робимо! Я маю туди запрошення і з'явлюся одразу не з порожніми руками, ви ж мої фільми знаєте, надіюсь не вдарити, дозвольте сказати, лицем…

— Я тепер зайнятий, — сказав Андрій, — маю замовлення на нову драму…

— Та що драма! Фільм! Так і партії скажіть, зрештою вони й самі знають, я їм говорив, а «Сталь» це прекрасний бойовик, і зробимо саме у вашому стилі, а Ірина дасть нам тип, якого ще у нас не бачили. Я аж ахнув, коли побачив її гру.

— Та лишіть! — кокетує Ірина.

— Що лишіть? Що лишіть? — бушував Савенко. — Що значить? — він почав хвилюватись, заїкатись, почервонів, але він направду захопився. — Тут бойова картина, а ви — лишіть! Ордена вліплять, чи так, Андрію Григоровичу?

— Добре, — каже Андрій. — Ми ще поговоримо. Це — діло.

Говорили у всіх місцях і про все, Бич не мав теми, не був в ударі, якась справа його бентежила. Просили Таню співати, вона проспівала арію з Батерфляй, Ольгою весь час займався Гайдар.

— Ах, яка шкода, що ви лишили наш театр. Пустка без вас! — Ольга приємно сміялася, час від часу підходила до Андрія, щось його питала, заговорювала до кожного з гостей, поговорила з Іриною, та запитала, хто їй робив сукню, Ольга назвала приватну кравчиню, Ірина обіцяла й собі конче до неї звернутись.

А час ішов, була глибока ніч, час розходитись. Усі виразно, щиро і повно вдоволені. Здається спав шматок тягару, — як висловився Савенко. При відході Бич просив Андрія зайти до нього. Він тепер живе також у цьому поверсі і також родинним життям.

Свіжа була ця дика, степова, скитська весна, вітри рвучкі значили її путь, сніг нагально зганявся з поверхні землі, ріки обіцяли бурхливо розлитися.

Андрій старанно готується до Москви, ще ж там не бував, вивчав її історію, хотів знати про неї здалека і зблизька.

Андрій їде не сам, йому приділюють супутника — худенького, смуглявого, кістлявого татарчука з прізвищем Паламарчук. Навіщо йому цей Паламарчук, йому не сказали, а він не питав. Чотирнадцятого квітня о шостій вечора виїжджають. Прямий експрес Москва-Харків, окремий переділ, вечеря в буфеті, Паламарчук усе замовляє, всього пильнує. У переділі горілка, шинка. Випили по чарці й закусили.