Улас Самчук - Темнота

А на другий день уранці він залишив Київ.

Дома застав Андрій поважні зміни. Передусім змінилася сама Ольга. Повідомив її телеграмою про свій приїзд, і ось вона зустріла його о другій годині ночі не в блідожовтому платку, а в хутрі, справжньому хутрі, якийсь чорний каракуль, що їй дуже личить разом з тим дивовижним капелюшком під сіткою. І обличчя її якось дивно зблідло, зникла та брунатна сірість, що, здавалось, вгризалась до самої шкіри. І уста горять карміном, і нігті точені. Ні, це не Ольга. Це якась буржуйка з Парижу, чи хто зна звідки. І округлилась, налилась — овоч зрілий.

Андрій вийшов з потягу блідий, витягнутий, зів'ялий. Ольга кинулась цілувати.

— Нарешті, нарешті! — вирвалось у нього… Йдуть до машини, сідають, їдуть. Дома знову зміни до непізнання. Справжня їдальня. Справжні буфети. На стінах натюрморти. Яскраве світло. Пишний під ногами килим.

І Ганна, що її знайшов у тому морозі, також змінилася. Пишногруда, з гарними, білими зубами, молодиця у білому фартушку, несе на підносі чай, масло, бублики і сміється на весь рот.

— А! Ганна! Здорові! Як ся маєте?

— Добре! Спасибі! А ми тут за вами так скучали!

— А що ж Андрійко?

— Спить. О, такий хлопець. А все вас згадував… Але ви так змарніли — Господи!

— Нічого. Ми його підкормим, — каже Ольга. На столі шинка, риба, ікра, сир. Андрій не дуже говіркий, усе проходить поза увагою, сказав лише, що дуже тішиться, що він уже дома; їв мало, хотів лише спати.

Згодом у ліжку Ольга шепнула йому, що вона «на третьому місяці». Від неї било міцним, п'янючим теплом. Андрія ця вість порушила, на хвилинку зникла втома, він підбадьорений.

— Будемо, Андрію, мати Мороза, — казала Ольга. Андрієві пригадалась Мар'яна, це вона хотіла бути матір'ю всіх Морозів. — Десять років на нього чекаю, — шептала Ольга. Андрій щось буркнув. — Там, Андрійчику? На хуторі? Які ми були… А чи знаєш, що треба було одного лиш твого слова, і я все б тобі віддала… І я знала, що до тебе ходила Мар'яна… І тоді я мамі сказала просто: я буду Андрієва, або нічия. Мама була страх проти — як, каже, дві сестри?

Андрієві приємно чути ці слова, він до смерти втомлений, йому страшенно хочеться спати, і ті спогади відносять його у такий далекий світ, що він здається лише залишком чогось давно неіснуючого. Це вже не дійсність і не минулість, це хіба атавізм. Під цим дивним почуттям він непомітно відходить у забуття. Останніх слів своєї дружини він вже не чує, а вона можливо вперше за всі останні роки почула себе трошки щасливою. Хай відпочиває. Він стомлений. Щось дивне чинить той її муж. Дивіться, все було згасло, а він знов засвітив світло. Ні, Ольга якось не так думає і не вміє інакше, знає лише, що все це дивне, дуже дивне, не земне, не існуюче, якась, мабуть, стихія…

Ольга пригадала собі одну розмову, що мала недавно з одним українським письменником, до речі, дуже ображеним, дуже жовчним, дуже злобним, яких багато є у цьому місті. Він сказав Ользі, що Андрій робить дуже недобре діло.

— А чому? — запитала Ольга.

— Він сприяє поневоленню свого народу.

Ольга відповіла:

— Андрій має мислі ясні і чесні, робить як може і що може, щоб своєму народові помогти.

— Він служить «їм», — казав молодий письменник.

— Він служить собі, — відповіла Ольга. Вона не могла сказати більше, не знала тієї людини. Тепер ми всіх боїмось і навіть себе самих. Чи можем казати, що думаємо?

Ольга щаслива, що може так думати, раніше це їй не виходило. Тепер вона «не наївна», вона виробила собі міцну, непроникливу життьову маску. Це такий світ. Це маскарад.

Андрій спав міцно і довго, і пробудження було приємне. Сонце світило у вікно його спальні, біла фіранка звисала в його проміннях, на нічному столику цокав і показував десять годинник, тиша була велика, лише з коридору долітав іноді дзвінок, і чути було голос Ольги, або Ганни. Був дуже здивований. Не готель, не потяг, не чужа постіль. Простора, чиста своя спальня, погладив рукою свіжу, малинової барви, ковдру з білою поволокою, і ніяк не вірилось. Так і здавалось: це сон. Це напевно сниться. І він ворушив навмисне рукою, навмисне кашлянув, навмисне видав якийсь звук. Ні, рух, звуки зовсім реальні, а до того двері з коридору відчинилися, і увійшла Ольга — висока, струнка, у своєму довгому, ранньому капоті з довгим, хвилястим волоссям, зовсім не та, що була недавно там у ванній. І увійшла не так, як бувало — прилинула, ніби підплила. Андрій у нутрі стріпонувся, ніби він купався і вийшов з води. І голос задзвенів інакше — більше низьких, ясних тонів, кожне слово щось має із співом, з музикою.