Улас Самчук - Темнота

— Алеж ви, Мироне, і тверді! Камінь, скажу вам. Всі за, а ви проти…

— А хто то тебе, мудра, хлібом викормив? — озивається сильний, хриплий, старечий голос і з-за куща розцвілої вишні, мов древній жрець, білий у білому, з палюгою, мов жезлом, у кістлявій руці, виходить дід. — Кажеш, дочко, буде по-твоєму?

— Авжеж по-нашому! — задзвенів інший голос, і на сцену вийшла міцна, повногруда, у підіткнутій спідниці, червонощока дівка.

— Ніколи! Чуєте? Ніколи! Прокленууу! — і дід товче костуром об землю.

Заля завмерла. Дідове «проклену» двигтить у повітрі. Збоку на сцені брама різьблена з образом святого Пантелеймона. Вилинялий, ледве помітний. Дід підходить, широко христиться, падає навколішки, здіймає догори кістляві руки і гукає:

— Чи не бачиш? Чого ж мовчиш?

Дівка з міцними литками іронічно кидає:

— Дерево, діду!

Дід зривається на ноги і люто потрясаючи кулаками, кричить:

— Тисячі літ богом був, а тепер дерево!

Монументально звучать слова, відчувається сила борні, увага напружується. Іноді серед тиші зриваються спонтанно оплески. З'являється нова дуже виразна жіноча постать. Це скромна учителька — ніжна, добра, чула… Втілення ідеї високого звучання. Вступає в розмову з дідом, з тим каменем і кількома м'якими словами порушує його твердість.

— Темно нам з вами, діду, — каже вчителька. — Не навчили нас. — Дід ридає.

Перша дія зробила помітне враження, виконавці нагороджені бурхливими оплесками, впало кілька окликів «автора!», але автор не з'явився.

Дія друга — вперта, жорстока боротьба за колективізацію триває. Дід, куркулі, учителька, комсомольці. Дід і куркулі темні, грубі, жорстокі, учителька й комсомольці освічені, добрі, розумні. Перші вірять в забобони, творять злочини, вбивають чесних активістів, другі виховують, будують, допомагають. Учителька організує школу, ясла, медичну допомогу. Їй перечить дід. Для нього все те «навожденіє», «Анцихрист». Учителька йому зручно вияснює, паралізує його вчинки. Перемога за вчителькою. Дія кінчається під бурхливі оплески.

Дія третя: величезна перемога вчительки. Все село з ентузіязмом колективізується, лише один сивий, зовсім врослий в землю, дід Мирон не здається. Він вгинається під тягарем буття, він падає, він вже нікого не має біля себе, він вже говорить лише з книгами, живе нікому не потрібними біблійними казками, кличе на допомогу свого Бога, а коли той не приходить, викрешує кресалом огонь і палить свою хату, сам в ній згоряючи. І коли на фоні видно сильну пожежу, на кону проходить бурхлива демонстрація. З прапорами, гаслами, піснями. На чолі походу вчителька, сяйво пожежі освітлює її надхненний образ з огню чути глухий, мертвий голос:

— Нееебо! Бачу нееебо!

Успіх повний. Оплески бурхливі, оваційні. Автор з'явився на сцені. Його закидали квітами. Знов і знов викликають автора. Актори вдоволені, режисер захоплений, він не чекав такого. Авторові тисне сердечно руку всеукраїнський староста, дякує «за таку прекрасну і цінну роботу». Генеральний секретар міцно вітає.

— Так. Я так і знав. Дуже дякую!

Наркоми, кореспонденти, фотографи. Ольгу також вітали.

Перший, великий успіх Ірини Виноградової. Її викликали кілька разів, оплескували серед гри, піднесли квіти. Андрій мовчки потиснув їй руку, вона лише сказала:

— Дякую!

З'явився її батько — старий, але міцний, білий, у якомусь дивному, на військовий штиб шитому, темному френчі.

— Ви майстер, — сказав він між іншим, щоб менше чули, Андрієві. — Шкода лише, що приходиться стільки брехати. — Андрій збентежився, швидко одвернувся. Здається, їх не чули. Була і Галина Петрівна, але та не підійшла і не вітала. Сиділа мовчазно й нерухомо.

А згодом у залі Наркомосу бенкет. Запрошені лише чільні представники світа політичного, військового й культурного. Кілька академіків, видатніших письменників, малярів, музик. Першим виступив генеральний секретар. Він з приємністю ствердив надзвичайний талант автора драми, що лише завдяки вийнятковій опіці партії, уряду і геніяльного вождя може себе свобідно, на всю ширінь, проявити. Без цих передумов талант цього письменника, як і тисячі йому подібних, були б загинули. Він надіється, що наш письменник, обдарує нас ще не одним вартісним твором високого ідейного звучання. Славою Сталіну закінчив він свою мову, бурхливі оплески заглушили його останні слова. Наступним виступив з промовою нарком освіти — високий дебелий, низький голос, повільні рухи, він з радістю підкреслив той поступ, що його зробила українська література за останні роки. Усе це могло статися лише завдяки мудрій політиці нашої партії та її вождя Йосипа Вісаріоновича. Знов бурхливі оплески. Від письменників привітав Андрія голова новоствореної спілки радянських письменників товариш Козачук. Певним, чітким, дуже поважним тоном, він вичитав усі заслуги партії, уряду, великого вождя і на кінці згадав автора, що «задемонстрував нам сьогодні своє виробництво такого великого ідейного звучання». Він намагався наслідувати у слові і вислові генерального секретаря і піднятим голосом проголосив «вічну славу найгеніяльнішій людині, яку тільки знає історія людства, великому вождеві, другові і вчителеві» і викликав цим найбурхливіші оплески присутніх.