Улас Самчук - Темнота

— Господи! — повторяла вона. — Господи! — Андрій держав на руках Андрійка, який зовсім не розуміє, що з його мамою діється, оченята його широко відкриті, і в них щось дивне, дуже дивне, світиться.

А увечорі у Морозів велика гостина. Андрій ніяк не був захоплений цим Ольжиним підприємством, забагато тих гостин мав за собою протягом останнього часу.

— Андрійчику! Будуть самі свої, — казала Ольга. І дійсно були свої — з театру і письменства. Бич з молодою дружиною, що з нею недавно записався, цікава, маленька брюнетка, всім вдоволена, завжди усміхнена акторка, що її чомусь звали Рибкою. Прийшов і режисер Микола Іванович Гайдар з дружиною, відомою примадонною опери Тетяною Горенко. Сьогодні вони, на щастя, вільні, тому Ольга й поквапилась… І… Ірина. Андрій неймовірно заскочений. Вона прийшла не сама, а в товаристві нової постаті в мистецькому світі Харкова — режисера з Москви Ігоря Савича Савенка.

Вітали Андрія з приїздом, з успіхом. Цікаве, свіже товариство. Жінка Бича — Рибка, і Микола Іванович питав:

— Чому Рибка?

— Вам не подобається? — швидко відповідала Рибка.

— Ви — так, Рибка ні.

— Відколи ви, Миколо Івановичу, стали таким реалістом? — питала Ірина.

— Відколи почав ставити «Темноту», — відповів він. Усі засміялися. Сиділи в кабінеті, на канапі, на фотелях. Бич, Микола Іванович і Савенко курили.

— А вам, ну ж і їздилось, ну ж і їздилось, аж брали завидки, — казав Гайдар до Андрія. — На тому крані, повісили нашого Андрія, ніби снопа. А нічого, нічого. Цікаво хто був режисером. А ми тут, чорт бери, стільки напустили… Весь Харків затемнів. І Київ, і Одеса, і Дніпропетровськ — трубим і трубим, а наша бідна Ірина…

— Ну, ну! Не розписуйтесь за інших, — перебила його Ірина, бо хоч ви й мій режисер, і також «батько» (у нас же лиш батьки), але я також «поколочу».

— Бойова, бойова! — казав Гайдар.

— Ясно — бойова, — додає Савенко.

— І ви озвались? — звернулась Ірина до Савенка. Усі засміялись, Савенко скорчився.

— Тому, що мав би шалене бажання повести вас до Загсу… — почав він.

— Ні за що не вийшла б за вас! — перебила його Ірина.

— І знаю, чому, — лукаво додав Савенко.

— Не тяжко догадатись, бо ви «шляпа», — поспішилась Ірина.

— Стара істина. Всі енки, згідно з нашими теоріями, як відомо належать до шляп, — і Савенко глянув на Бича.

— Ах, не енко, не енко, — казала Ірина. — Тут не кінець, а початок.

— Не хвіст, а голова — хочете сказати, — додав Савенко.

— Можете і так розуміти, — казала Ірина і закурила. Андрій поспішив їй з огнем.

— Ви курите? — запитав враз Гайдар. — А я й не знав.

— Курить, — відповів за неї з іронічною посмішкою Савенко: Він злегка запинався в мові і був рудий.

— Рудий! — озвалась Ірина з виразом іронічного гніву. — Що за вибух. Помилуйте! Що ж тут поганого — курити?

— Так, — устряв до розмови Гайдар. — Ми це знаємо.

— І я, батьку, знаю, — каже Ірина, випускаючи дим.

— Що ж ви, ваша величність, знаєте? — заїкуючись казав Савенко.

— Знаю, наприклад, що ви дешевенький, руденький, а в загальному таки «шляпа».

— От чорт бери — дісталось, а того й не знаєте, що все це лише і виключно з ревнощів, що я весь до кінця моїх рудих волосин безнадійно втріскався в вас…

— Не раджу вам висловлюватись такими довгими реченнями…

— А що б ви сказали, коли б я висловив усе те одним словом?

Відповіді не було. Увійшла Ольга і попросила всіх до їдальні. Стіл пишався «закритим розподільником». Чорна ікра, і донське шампанське, і інше, і інше, включно до коньяку явно закордонного виробу з трьома зірками.

— Ольго Миколаївно! — викрикнув Гайдар. — Я знав про вас багато: що ви прекрасна, заздрости гідна дружина нашого незрівняного друга Андрія Григоровича, що ви чудова адміністраторка нашої скарбниці театральної, що ви… Одним словом, що ви чудова Ольга Миколаївна, але що ви, дозвольте так висловитись, в нашу ультра реалістичну епоху, потрапите вичаровувати найромантичніші прояви жорстокої доби ідеалізму, цього я ніяк не второпаю. Пропоную, товариші, Ользі Миколаївні три рази ура!

— Ура, ура, ура! — викрикнули присутні і випили по чарці коньяку.

— Товариші! А промова? Де промова? Господарю! Вибачте, вибачте! Цей барокковий тон не підходить — казав далі Гайдар. — Товариші! У зв'язку з прибуттям нашого бойового товариша, я дозволю собі… Ні! Ні… Досить, досить… Просимо до слова господаря цього славного дому!

— Просимо, просимо! — загули присутні.