Улас Самчук - Темнота

Ніч довга, дорога далека. Паламарчук людина бувала, родом з Поділля, і чомусь говірка. Був на всіх фронтах, бився за владу совєтів, побував десь там по Европах, і в Парижі, і в Берліні, і в Празі… Згодом ще випили. Паламарчук признався, що в Празі у нього брат рідний, як він казав «ім'єєтся», з Петлюрою, мовляв, сражався з таким бандитом, може чули, Шепелем, гуляв по нашому Поділлю. Шепеля ми то цапнули, а братик дав стрибка і опинився в Празі…

І виявилось, що той Паламарчук багато дечого знав з недавньої минувшини. Бував, бував. Знав і Водяного, і… сестру Морозів Таню. Так, а якже. Тож і Марусю, відому бандитку, він ліквідував — прекрасна, кажу вам, була кобилиця, хлопці наші гаразд з нею погуляли, а потім, як велить звичай, пустили «в расход», у «штаб Духоніна».

Андрієві такі спогади не дуже по нутру, він не розуміє, чому це він саме тепер мусить їх почути, але настрій його, та ще під третьою чаркою, такий винятковий, що в його очах ціла земна куля спокійно вміщається, і йому тепер нічого не здається страшним. Дивиться на Паламарчука поглядом іронії, змішаної з високою люб'язністю та великопанською поблажливістю.

— А сестричка ваша, дозвольте спитати, також у Празі? — спитав він Андрія.

— У Празі, — каже Андрій і дивиться на край склянки з горілкою, що стоїть перед Паламарчуком.

— Мій, кажу, братчик так само писав матері, мовляв, вчиться в технікумі, землеміром збирається бути, хто зна, він каналія здібний. Писав йому — вернись, буде прощено, а він відписав: вернусь, але тоді, коли зможу декого на першій гілляці повісити — такі ось завелись у нас любязності, а я йому відписав: знайдемо й без гілки, у Празі, у Пекіні, у чорта, на дні океану. Від того часу сотрудництво наше розторгнулось.

— А коли ви були в Празі, — спитав Андрій, попиваючи з склянки.

— Два роки тому.

— Не бачились з ним? З братом?

— А якже! В готелі «Сфінкс». Грав там у преферанс, а я сидів отак проти нього лише в другому куті.

— І не кортіло заговорити?

— Навіть дуже. Сказати по правді — люблю ту бестію, крапля в краплю подібний до мене — страх любились та от якось дороги розійшлися. І не знаю, чому. Повітря? Епоха? Небесні плянети? Ви от, так би мовити, кудесник душ, слів, мови, долі: скажіть! — і він стукнув кулаком по столику. — Не раз питаю себе: чому так? А доля, як дуля, мовчить проклята і хоч би тобі півслова на вухо шепнула. Та й то мушу сказати: ми з ним… близнята.

— Так? — байдуже перепитує Андрій, а очі його грають іскрами склянки.

— А от повірте! Коли сидів тоді в тому готелі — рвало! З нутра рвало! Тремтів, кажу, як чорт проклятий, а от не міг. А попався б тут — розстріляв би. Да! Розстріляв би! — його маленькі, скісні монгольські оченята, грайливо сміються. Андрій не каже нічого, згадав лиш Таню і питає себе, чи й він її розстріляв би? І пригадує, як її цілував бувало — «геть настирливий!» Ах! — Андрій струшує головою і здригається, ніби йому холодно. А Паламарчук також замовк, погруз сам в себе, дивиться вже не у світ, а у підсвіт і мабуть намагається почути шепіт долі.

А потяг летить, а ніч тікає. Курськ, Орел, Тула… Андрієві хотілося б глянути на ці місця, але навколо темна ніч, навіть зірок не видно. Андрій задрімав на своїй канапі і навіть не зчувся, коли потяг ввігнався на Курський вокзал. Москва.

Першим виходить Паламарчук. Він знає добре місто, умови… Андрій байдуже іде за ним — високий, в сірому капелюсі у темносірому новому пальті. І враз на нього направляється кілька фотоапаратів. Він зупиняється. Високий, тонкий, рудуватий добродій вітає Андрія в Москві від імени союзу совєтських письменників. Потім представляється — Валяєв і представляє інших. Чув це прізвище — відомий совєтський драматург, Андрій коротко дякує за слово, йдуть далі, заходять до ресторану, там вже чекає сніданок, сідають до столу, починається розмова, про міста, нові місця, про Москву. Валяєв висловлює думку, що місто завжди відбиває обличчя країни, його психологію. Валяєв оповідає про Париж, де недавно бував, питає про Харків, про Україну. Він же «також українець», родився ж він у маленькому містечку на Поділлі, Літином зване.

— Літином? — питає швидко Паламарчук.

— Так, Валяєв.

— То ми земляки. І я з Літина.

— 3 самого Літина? — перепитує Валяєв.

— 3 самісінького. Піддубна вулиця.

— А! Піддубна! Чорт бери! То ви мусіли знати Грішку Медника?

— Більярдщика?

— Того самого.

— Чому б не знати. Завжди просиджував у Прохора Шевчука, а потім ми ж разом робили повстання проти Петлюри.