Улас Самчук - Темнота

Що сталося? Будинок же, як відомо, не закінчений, ще скрізь рештовання, ні вікон, ні дверей, каналізацію і світло щойно встановлюють. І Мороз це знає. І не сам Мороз. Про це знає все місто, ба весь Радянський Союз, ціла Европа, бо кожна нова будова у цьому просторі розцінюється, як найбільша подія і сенсація, про це пишеться безліч статтей і поміщається безліч фотографій і не лише у місцевій, але навіть у закордонній пресі з довгими повчальними коментарями на тему неймовірних досягнень соціялістичного будівництва під мудрим керівництвом партії Леніна-Сталіна з зазначенням, що це вперше в історії людства збудовано таку будову і з таким призначенням, що свідчить про надзвичайну опіку партії над мистцями слова, а у Харкові либонь не знайшлося мешканця, що стримався б від спокуси бодай раз кинути оком на це чудо епохи, збільшуючи переконання, що і за радянської влади можна б будувати мешканеві будинки, коли б у тому «Комунстрої» також прийшли до подібного висновку.

Наряд переїжджати не прийшов, а впав на Морозів, як грім і блискавка серед погожого неба. О восьмій годині дощового, сірого ранку під будинок на Пушкінській під'їхала, запряжена однією конякою, підвода і тут зупинилася. Дебелий дядько, у старій ватянці, піднявся до помешкання Виноградова, постукав міцно до дверей, бо не знав «на який дзвонити» і, коли добився до Морозів, якось сердито запитав:

— Ви товариш Мороз будете?

— Я, — відповів Андрій.

— Ну, то скорше! Їдемо! — кивнув на сходи він головою.

— Куди їдемо? — дивується Андрій.

— Ну, як куди? Ось наряд, — і тикнув Андрієві папірець.

— Нічого не розумію, — каже Андрій, глянувши на папірець.

— Та що ви? Неграмотний? Там же ясно: наряд! Маю вас перевезти на нову кватирю. Що ж тут непонятно? Збирайте вещі!

Морози заметушилися — добре ще, що Ольга не встигла піти на роботу.

— Але чому ж нас не повідомили були хоч пару днів наперед? — скаржилась Ольга.

— Не можу знати, — буркнув на це дядько. — Сказали їхати — їду, моє діло маленьке.

Нема про що говорити. Почалось гарячкове складання, пакування, ношення. Б'є нетерплячка, ніби те там помешкання від них утече. Нарешті, нарешті! Весь будинок переживав цю виняткову подію. Прощай, ванно, прощай вузьке віконце, прощай, дорога щілинко, що протягом семи років терпеливо служила! Справді не легко її кидати. Назбирали дві скриньки книг, кілька валіз, кілька клунків, пов'язали все те мотуззям і винесли. Унизу управдомові лише заявили, куди і чому їдуть. Управдом, куций, лисий чоловічок, гордо зробив помітку у своїх паперах і сказав:

— Харашо! Прінято! Желаю успєха!

А потім підвода тягнулась вулицею під дощем прикрита старим брезентом, Ольга з Андрієм ішли збоку хідником схвильовані, ніби вони все ще не вірили, що це не сон, а дійсність, але той сон триває, дощ підсилює його реальність, підвода їде, дядько сидить на одній із скринь і помахує батогом, а трохи згодом він, досить безпардонно, висипає їх до трьох недокінчених кімнат з кухнею на другому поверсі першого входу.

Парадний, головний вхід номер один ще не функціонує, він ще забитий навхрест дошками, тому входили задніми дверима з подвір'я по бетонових сходах з калюжами вапна і купами стружок до дверей, що були щойно вставлені, не пофарбовані. Кімнати без світла, без огрівання, без ванни, лише з водою, що лилася з кранів з дуже сильним тиском.

Речі звалено в передпокої, візник одержав розписку, що наряд виконано, і відійшов. І що ж далі? Нема ні ліжка, ні стола, ні стільців… Навіть відра, навіть ганчірки для миття. І Ольга зовсім сама, бо Андрій має на десяту годину важливе засідання, він і так вже спізнився…

— Що ж я маю робити? — питала безрадно Ольга.

— Не знаю, не знаю! Лиши як є. Прийду і будемо порядкувати. Я і так спізнився! — і побіг.

— Зателефонуй там бодай до театру, що я сьогодні не прийду… Та не забудь купити паперу! — кинула йому навздогін, але він вже мабуть того не чув.

Але чому нараз така наглість? Вона прийшла згори. Генеральний секретар партії, після розмови з Андрієм, вирішив надати цій справі справжніх більшовицьких темпів і розмаху, — час не чекає, а життя коротке.

— Пилипе Сидоровичу? — запитав він свого секретаря стурбовано. — Чи це правда, що Мороз сім років живе у якійсь ніби ванні?

— Кажуть — так, Станіславе Вікентьєвичу, — відповідає секретар у тон генерального секретаря.

— Варварство! — виривається у генерального секретаря, і він хапає слухавку телефону. — Комунстрой? Головного директора! Тут Косіор! Директор Пришвин? Слухайте, директоре? Як там справа з докінченням бльоку А? Як? З початком? Нового року? Коли мав бути по пляну? В річницю жовтня? Ну, от! — Генеральний секретар міняє тон, переходить на крещендо і продовжує: — Прошу приділити мешкання на запропонований вам ордер до кінця жовтня цього року! Знать не знаю! Ніяких будівельних матеріялів! Я не будівельник! Плян зірвано, мешкання бути мусить! — і він положив слухавку. І тут же доручив секретареві задзвонити до міської управи, щоб приділили наряд перевозки на день тридцять першого жовтня. — Їх треба драть, драть і ще раз драть! — закінчив він свою мову.