Улас Самчук - Темнота

І це також спонукало його на розмову з Морозом.

Мороз знаходить Бича у зовсім мирній обстановці, в сутінках вечора, в ліжку з обв'язаною шиєю, з книгою в руці. Повна попелу попільниця стояла на нічному столику, і дим тютюну висів павутинням у повітрі.

— Дуже радий, товаришу, вас бачити, — зустрів Бич, трохи хрипливим голосом, Мороза. — Сідайте, — і вказав на завалений паперами стілець. — І паліть. Нічого, нічого. Паліть. Це лиш маленька грипа, я сам палю… І знаєте, що я читаю?

— Біблію, якщо не помиляюся, — відповів Мороз, сідаючи.

— А знаєте, що саме? — питає той далі.

— Напевно Іова, — каже Мороз.

— Іоїла, — відповів Бич. — І лиш послухайте: «Чуйте люди старезні, та й ви, мешканці цієї землі. Чи бувало коли таке за вас, або за днів батьків ваших? Перекажіть дітям вашим, а діти ваші нехай перекажуть своїм дітям, а цих діти — дальшому родові. Що полишила гусінь, те їла сарана, що полишила сарана, те точили черви, що ж від червів зісталося, те жуки доїли»… — і він помалу, виразно прочитав усі три глави тієї книги. Мороз зробив вигляд, що він не здивувався. — Чому ми тепер не можемо так писати, як колись могли писати? — запитав Бич. — І що за вникливий стиль.

— Я думаю, — казав на це Мороз, — що ми тепер не на стільки свідомі свого завдання, як були ті тоді.

— Як це розуміти? — питає Бич.

— Вони, — казав Мороз, — усі явища життя вміли пов'язати в одну, якусь закономірну, виявлену свідому волю певного творця, і кожний з них уважав себе частиною того творива. Ми ж тепер, здебільша, живемо, як росте трава, а як пробуємо проявляти людські наші прикмети, то так одірвано від великого космосу цілости, ніби ми те каміння бурхливого гірського потоку, що його хвиля перевертає і згладжує без найменшого його спротиву.

— Ах, чорт бери! — відповів на це Бич. — То ж до дідька, саме ми стільки наговорилися про свідомість.

— Автоматично, — відповів Мороз — У Шевченка, пам'ятаєте: «ви моголи! Моголи, моголи!»…

— Ви, мабуть, маєте рацію, я не знаю, але ви мабуть її маєте, — казав на це Бич. — І знаєте що? Мене починає неприємно ссати під ложечкою. Нерви. Нерви. Погано. Зовсім не те, що мете! І ви праві: революція наша фунта клоччя варта… Але як сказати? Без неї нічого не могло б статися. Імператорське величество само не хотіло валитися… І признайте, що за ці пару років щось таки та було зроблено в нашій скромній історії. Вже хоч би та вічна наша «мова» знайшла нарешті вдоволення. Пишуть нею і як ще пишуть. І думають. І доганяють товстозаду нашу матушку. І ось тут якраз заковика. Маю враження, що матушка знов розгнівалась. Витягаються старі Валуєвські рецептики. І дещо гірше. Боюсь, дуже боюсь… Як тільки гляну на тих наших дядьків, що сотнями тягнуться до міста з тими своїми клуночками. Ні! Бий мене грім! Не можу! Бачили ви той «Ленінський виселок»? Отам за Будинком Промисловости. В землі. У глині. В норах. Гірше кротів. Гірше всякого скоту. Тисячі. Діти! Найгірше ті діти! А це ж лише початок! Чуєте, Мороз! Лише вам кажу! Одинокому! Тут треба бути або свинею абсолютною, товстозадою, що все чавкає на своїй дорозі і не може піднести рила до неба, або… Або куля в лоб! Іншого виходу нема. Вони нас, ті каналії, зітруть! І яка ваша з приводу цього думка?

Мороз, що не піддався цій бурхливій навалі нервів, а сидів, здавалось, спокійно і курив, не знав, що на це сказати. Він так і висловився:

— Не знаю. В кожному разі не нова революція! — буркнув він невдоволено.

— Знаю. Яка там революція!

— І тепер там не імператор, а… Ґориля! — вирвалось у нього. І він, здавалось, хотів зірватися, щоб бігти. І було це так несподівано, що Мороз устав. Бич мусів хвилинку змовчати.

— Нічого, нічого! — вже спокійніше казав він і вказав на стіни. — Будьте спокійні. Вони направду німі. Сідайте. Дайте мені он ту склянку. Дякую. — Випив води.

— По-моєму, — продовжував сідаючи Мороз, — нам конче треба змінити цілу нашу систему, так сказати, нашого відродження! — Бич весь слух. — Дотеперішні засоби тієї системи, по-моєму, тепер не годяться.

— Гарно й хоробро сказано, — відповів швидко Бич.

— Нашими м'язами нічого не зробимо… Ані нервами… — Мороз говорив плутано й неохоче. Його вигляд казав здавалось: нащо тут ті дурні слова! — Зміни треба… Наставления… До чого ми дійшли? До голоти. Де наші кращі люди? Отам! За Будинком Промисловости! В землі! У Сибірі. Ви мені скажете: а де вони були, коли йшла боротьба? А я вам: їх було замало, щоб боротися. І ще вам скажу: відколи ми почали писати і читати нашою мовою, ми більше нічого не писали і більше нічого не читали, як про «глитаїв і павуків», з одного боку, і нещасних Гриців-наймитів, з другого. І тільки скиглили… І тільки загострювали примітивну лють, заздрість і помсту. І тільки говорили про спасіння чудесним соціялізмом. І доскиглились… Маємо, що хотіли. Де наші Симиренки, Чикаленки, Карпенки, наші багаті хутори, наші гарні коні, наші ситі люди? Не можу вас, товаришу, розуміти: як можна вам тепер нарікати після всіх ваших… — він запнувся. Бич враз напружився. — Алеж я не міг спокійно дивитися на волячу пасивність тих ваших енків, — викрикнув він.