Улас Самчук - Темнота

Ольга! Хутір! Жаром сипнуло. Навмисне забував, не вертався, не давав знаку, перейшов на іншу планету. І враз той шматок густо списаного, дуже знаним, енергійним письмом, паперу вирваного із старого, передвоєнного шкільного зшитка у конверті, зліпленім дома. Тон. Стиль. Так, Ольга — ясно. «Коханий Андрію! Ти забув за нас, але ми не забули за тебе. Я догадалась, що Марта з «Бути великим» це я. «Коли сонце зливою топленого заліза западало за схил плянети, відливаючи рештки свого жару холодним хмаринам, що товклися по верхах осокорів правого берега»… Коханий! Пригадую!» Довідався, що писала з-за кордону Таня, вона вчиться на медичному факультеті, що Іванові вернули десять десятин, що їх перший синок помер, що Мар'яна довгий час хворіла. І дуже, дуже підкреслено просить приїхати.

Кілька днів не міг заспокоїтися, бентежили спомини, що вгризалися в кожну клітину мозку.

— Тобі щось не гаразд? — питала Рокітка.

— А! Лиш так… — і одвертав погляд.

Не охоче писав відповідь, про що до дідька, писати — сіро і похмуро, життя, мов мрець, у домовині. Згодом все таки написав кілька байдужих слів, мовляв «усе гаразд», не вдаючись ні в які конкретності.

Листи посипались. Відгукнувся Іван. Розмашним, щирим письмом сповіщав, що «засіяли» рештки, «привели до порядку хату і сад», що «батько починають говорити, а то все лиш читали Біблію». У додачу п'ять фунтів сала, що видушило з Андрія мало не сльози. Хутір! Хутір!

Озвався й Сибір. «Як там у вас, до ста чортів, живеться, бо ми тут, прости Господи, прозябаємо, чортзна чого накоїли — дурні, а з них аз єсьм перший. Мої хлопці ростуть, а дівки також. Сибір великий простір, повітря досить, води також поки хватає. Чув, що пописуєш по газетках — не читав, але пришли. Цікаво, до чого то ти, за нашої славної влади, дописався. Петро, кажуть, вмирать з голоду збирався — послав йому пять мільйонів, на одно яйце, як що таке в Києві знайдеться, хватить. Один Іван герой. Цілуй його і проси за мене, дурня з дурнів, щоб простив. Твій окульбачений брат — Сопрон Мороз-П'ятидесятиградусний».

Мовчав лише Петро.

Двадцять п'ятого року вийшов у світ перший Андріїв роман «Розгром». «Земля парувала пахощами свіжого хліба, а син Марка топтався по ній, ніби розбурханий ведмідь. Лилось і з чола, з обличчя і, здавалось, з самого серця. Маріє! — верещав захоплено. Овес зійшов! — Кричав ніби за полярним кругом зійшло сонце. І коли він нахилився, щоб обчистити чобота, він перехрестився і обережно торкнувся шорсткими пучками ніжного паростка».

Що це? Розгром? Чого розгром? Чи не революції? — питав вірний страж чистоти лінії з «Плугу».

Це могло коштувати Андрієві життя. Він два битих роки просидів у тій ванній, замерзав зимою, розливався потами улітку. Був чоловік, а обернувся в ідіота, висловилась, як звичайно Галина Петрівна. Лише професор та Ірина-Рокітка тримались. «Добре. Пишіть. Це Добре» — казав професор. А Ірина місячними вечорами грала йому «Місячну сонату», а іноді витягала до Університетського саду.

«Розгром» наробив шуму, почали цікавитись автором. Редактор київського кооперативного видавництва, що ризикнуло видати ту книгу, казав Андрієві:

— Я радив би вам змінити курс. Неп то неп, але що за непом… Чи варто наражатися на небезпеку?

Годі з тим курсом, як і куди його міняти, що буде те й буде, пише, що на душі. Останніми місяцями обклався книгами про металюргію. Метал — тема дня, кується щось нове. А Ольга бомбардує листами. Безліч докорів. «Останні роки я провела на базарі — врахуй». Так. Знає. Усі не минули того базару. Ірина також стає активною. Вона тепер студентка ІНО. Андрій не завжди може заснути — люди, події, образи виповнюють серце й голову. Стільки небезпек, стільки спротиву.

Пізня ніч, всі сплять, світло згашено, тиша велика. Не спить лише Андрій. І враз вузенькі двері його ванної потиху відхиляються, Андрій повертає голову і… на порозі Ірина. І в нічній сорочці.

Після цього конче щось треба писати Ользі. Але як, але що? Сказати все, вийти на чисту воду. Ірина готується стати його жінкою, вона вже звикається з тією думкою, входить до його ванної з почуттям легкости, не здрігається від дотиків… Її очі сині, сині і дивляться з довір'ям.

І прекрасна весна — ті перші місяці там назовні, все зарожевілось, навіть місто, навіть мешкання, навіть черги. Ірина скрізь, Ірина завжди, Ірина у всьому. І пісні, і підскоки, а сусіди лаються, а Галина Петрівна бушує. «Крупна розмова» між дочкою і матір'ю відбулася, смаркачкою назвала, телям дурним визначила. Що ти в твої вісімнадцять років, в наші часи, розумієш? Дурепо! В любовниці прешся!