Улас Самчук - Темнота

А тепер перейдімо до того, що «армія наша обідрана». Так, товариші! Обідрана! Признаємось — обідрана. І обідрана здорово. Зовсім не так, як ваші генерали. Алеж ви самі гаразд знаєте, хто є тими, що стараються, щоб ваші генерали не світили задом так само, як наші козацькі сини. Тут у нас під рукою мундурчик… Ваня! Покажи! (Один з вояків показує військовий одяг). От і подивіться, товариші. Ось вам мундир, що його ми мали честь здійняти з плечей офіцерика армії генерала Денікіна. Тут ще ось і погончики в ісправності… (Окремі посмішки). Тут ще ось і книжечка послужна. (Знов сміх). «Паруччік Лєйбгвардєйського єво імператорського вєлічества Сємьоновскаво палка ґраф Нікодім Вікентієвіч Сморжевський»! Ха-ха-ха! — Оратор перечікує загальний сміх. — І от цей самий, за дозволом, поручик, цей самий ґраф, цей самий Сморжевський Ні-ко-дім носить мундир… з плеча англійського Томі, — Ха-ха-ха! З плеча англійського солдата. Це старий мундир, що мав бути викинутий на смітник, коли б не трапився наш граф, якому він дуже пристав до лиця… Коли б не той лицар з-під чорної звізди… Бо коли ми, товариші, та пошкрябали ближче того самого Нікодіма — виявилось, що то ніякий такий граф, а просто-напросто жулік, одеський жулік. Гірше: звичайний кишеньковий злодій. І на це маємо докази, а хто сумнівається, добро пожалувать, і ми покажемо і самого графа Нікодіма і його справжнє лице і все таке інше. І коли вас оті графи грабували, обжирали, обдурювали, використовували, всі оті дегенеровані кретини, що звуть себе «двіженієм юґа Росії», це і були оті самі Сморжевські. (Загальний регіт). І мушу вам ще й те додати: що всю оту зграю живить, утримує і веде на нас хто? Англія. Хто? Інтервенти. Хто? Міжнародній капітал. От чому вони не обідрані. А тепер потрудіться, як кажуть, запитати себе: коли ми когось наймаємо, йому платимо, його кормимо, — то ми це робимо так собі… З любови до мистецтва? За гарні, як кажуть, очі? Так. Буває і за гарні очі, але тоді це мусить бути жінка, яку, так би мовити… ха-ха-ха! (З публіки чути репліку, і всі регочуть). Ну, от. Понятно. А наші генерали і не будучи жінками, можуть бути порядними б…, а до того міжнародніми, — ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ні, товариші! Наших генералів, вся ота міжнародня буржуазія кормить, поїть і одягає не за гарні очі. За всі оті відпадки із столів лондонських банкирів, за все оте ганчір'я ми, козацькі, селянські, робітничі сини, чесні труженики, справжні власники нашої землі і всіх її надземних і підземних багатств, ми за те мусимо заплатити і то солоно. І не чимнебудь… І навіть не золотом… Ми мусимо заплатити їм нашим хлібом, нашим вуглем, нашим залізом і, нарешті, нашою кров'ю. Всі наші донецькі шахти, всі українські лани, всі уральські рудні, все то запродане міжнароднім капіталістичним акулам на довгі, довгі віки отими самими вашими генералами, а ви! Ви! І ваші діти! Ви мусите ще й проливать за них свою кров. Чи не правильно кажу?

— Прааавильно! — зривається загальний оклик.

— А тепер останнє питання, що ним постійно печуть нам очі, мовляв, красна армія завжди несе за собою нужду і голод. Це є той корінний коник, на якому весь час гарцюють проти нас ваші генерали. Отже пригляньмося і до цього твердження розумно, логічно і спокійно. Кажуть, у нас нехватає харчів, сірників, соли, мила, оселедців і різних інших товарів. Особливо, мовляв, страждають у нас великі міста. Там вам голод — просто наповал. Ну, ви ще не досить добре знаєте нас, але може хто тут є між вами, що був, скажемо, в Харкові, коли прийшли ми туди? Є тут хто такий? — Публіка мовчить. — Жаль, — каже оратор. — Дуже жаль…

І враз голос:

— Є!

— А! — зрадів оратор. — Дуже добре. Значить є. Вийдіть сюди ближче, товаришу, хочу вас бачити… — Наперед протискається чолов'яга, півміського вигляду. Оратор звертається до нього: — Ви, кажете, були в Харкові?

— Да, — каже той переконано. — Я був у Харкові.

— Давно ви були в Харкові? — питає оратор з бочки.

— Та, як сказать… Я недавно був в Харкові…

— А звідки, скажіть, ви походите родом? — питає оратор.

— Та я… Я тутешній. Козак. Станиця Абрамцева.

— А чого ж, дозвольте запитати, ви були в Харкові? — питає знов оратор.

— Та я… Як сказать? Я… власне кажучи, просто проживав там довший час… Був там за слюсаря, що на залізничному депі.

— А чого ж ви приїхали сюди? — знов питання.

— Та як сказать… Заскучився. Тут у мене жінка, діти… Давно кортіло та не міг… Був, самі знаєте, фронт, а тепер ось красна армія звільнила наш Дін…