Улас Самчук - Темнота

Одинадцята година. У мешканні Морозів глибока тиша. З коридору і інших поверхів доноситься стукіт робітників. Двері мешкання лише зачинені, але не замкнуті. Відходячи Ольга просила сторожа глянути за їх речами. Вона має купу діла: зайти до Укрглавмеблі, до розподільника, до різних крамниць. В Укрглавмеблі їй показали речі, що розсипаються від одного дотику. У столів випадають ніжки, шафи, або не зачиняються зовсім, або мають шпари, що крізь них може пролізти миша, стільці ніде не можуть знайти для себе рівного місця, а ліжка не існують взагалі.

Ольга переходить до магазинів комісових. Рококо, ампір, тяжкий дуб, мистецька різьба.

— Що коштує отой письмовий столик? — цікавиться Ольга.

— Тисяча двісті, — чемно відповідає продавець.

— А той пюпітрик?

— П'ятсот, громадянко, — чує відповідь.

Що ж їй робити? Між іншим оповідає свою історію, на що їй продавець каже:

— Громадянко! В такому разі навіщо вам усі ті церабкопи, комісійні і всяке інше подібне. Зверніться до міськради, там дадуть вам талон, і ви дістанете справжні меблі, із справжньої фабрики і по справжніх цінах.

Ідея. І як це їй самій не прийшло таке в голову? Перед нею перспектива. Дякує за пораду, квапиться до трамваю, знаходить господарський відділ міськради і займає місце в черзі.

Перед нею душ двадцять, приблизно година чекання. Усі стоять спокійно, терпеливо, лише там спереду біля віконця час від часу чути якесь слово, та інколи шепіт когось з чекаючих.

— Я б, знаєте, — чує Ольга мову своєї попередниці, жінки середніх років, замотаної якимсь великим платком, — хотіла будильника. Мій муж, відповідальний робітник, мусить рано вставати, завжди боїться проспати, прокидається раніше і ніколи не висипляється.

— Невідомо чи вам тут поможуть, — каже її попередня сусідка.

— Так, але ж мій муж відповідальний…

— Так то так, але чи вони тут мають. Найкраще поїхати до Москви, там, кажуть, все є.

— Добре вам казати — до Москви. А скільки то буде коштувати?

— Кажете — відповідальний. Хай просить командировку.

Ольга також думає про будильника, у них взагалі нема ніякого годинника. Від будильника переходить до кальош — осінь, а взуття лихе. Та й білизни нема. Зовсім нема скарпеток. Ні хустин до носа. Ані горшків, тарілок, виделок. За що б подумав — нема. Вічні, давні мрії, але коли до цього часу це були тільки мрії, то тепер це може бути дійсність.

Час іде поволі, стовбіють ноги, від рання Ольга ще не їла, і що там робить той її письменник, і як це все привести до порядку — нагріти, наварити, не пропустити служби, черг.

На цей раз Ользі пощастило, замість сподіваної години, чекала всього три чверті. Урядовець, треба признати, не кричав, не гнівався, але тут же заявив, що Укрдревоброб спішних замовлень від «часних ліц», та ще й в такому розмірі, не приймає.

— Алеж помилуйте, — каже Ольга і ще раз називає своє прізвище, — мій чоловік ніяке «часне ліцо», а письменник з дуже важливими завданнями партії й уряду. Прошу справитись в ЦК партії. І в нас нічого немає, дослівно ніяких речей, нас вкинули до нового помешкання на три кімнати, а тут нема на чому сісти, прошу прислати комісію…

Урядовець у клопоті, він дослівно розторощений, йому їйбогу, годі самому рішати справи такої ваги, він вдається до вищого начальства, з'являється вище начальство, Ольга нервовим, напруженим голосом ще і ще раз пояснює свою справу, вище начальство її заспокоює:

— Громадянко. Ми якось цю справу полагодимо, але не все одразу. Ліжок, наприклад, тепер нема зовсім.

— Ну, як же дійсно! Буду дзвонити до генерального секретаря, і хай роблять що хочуть, — каже Ольга погрозливо.

Жорстока ситуація. Начальство думає, а час іде, а черга чекає. Ззаду чути репліки:

— Отже й назойлива!

Або:

— Ну ж, скажу вам, і баба.

Хтось відповідає:

— Де чорт не зможе — бабу пошли. — Жінки, що їх у черзі більшість поблажливо посміхаються.

— Канєчно, нє такіє нюні, как ви! — відрізує котрась.

Ольга цього не чує, вона напружено дивиться в очі начальника, її зір каже більше, ніж слова. Начальник все не рішається, чути знов репліки:

— Та вона ж тут не одна. Помилуйте! — Начальник просить Ольгу за перегородку, по дорозі пояснює:

— У нас тепер, громадянко, все на виконання п'ятирічки йде, на індустріялізацію. Ширпотребу обмаль. — Направляє до заднього стола, де сидить за машиною секретарка, і дає розпорядження видати талон.

Ольга диктує:

— Два столи — кухонний і письмовий. Одна канапа.