Улас Самчук - Темнота

— Тверда, м'яка? — перебиває секретарка.

— М'яка, — каже Ольга.

— М'яких, здається, не полагається, — зауважує секретарка. Ольга дивиться на неї згори.

— Двоспальне ліжко! — диктує далі.

— Ліжок взагалі нема, — перебиває секретарка.

— Пишіть! Не ваше діло! — сердиться Ольга. — Шафа на книжки, шафа на одяг, шість стільців, кухонний посуд…

— На кухонний посуд вимагається окремий талон, і треба точно подати, що потребується, — зауважує секретарка.

— То пишіть окремий!

— Я не маю розпорядження!

Ольга шукає знов урядовця, урядовець вище начальство, час іде, з'являється вище начальство, коротка дискусія. Кухонного посуду в даний момент немає. Але талон вони написати можуть? Так, можуть, лише не ручать за його практичну вартість. Ольга просить писати. Начальник відходить, бере слухавку телефону і кудись телефонує. Потім підходить до секретарки і каже:

— Пишіть!

Ольга з виглядом переможця, рішуче диктує далі:

— Дві кастрюлі… — секретарка іронічно посміхається. — Два горшки. Шість тарілок мілких, шість глибоких. Шість ложок, шість виделок, шість ножів…

— Ножів не полагається, — каже секретарка.

— Гаразд. Шість склянок, шість блюдець, одна цукорниця, одна сковорода, один ніж кухонний… — Ольга думає.

— Скорше, скорше! — наглить секретарка…

— Один молочник…

— Усе? — швидко питає секретарка.

— Ні. Одно відро, — додає Ольга.

— Я можу написати що ви скажете, але відер нема зовсім! — каже секретарка.

— А ви пишіть! — Секретарка знизує плечима. — Таз для миття, ночви… І все! — кінчає Ольга. Хотілось згадати про будильника, електричну лямпу, нову праску, але не мала більше відваги. І так, здається, переборщила. Забрала свій талон, вийшла з-за перегородки, посміхнулася до черги, що провела її не дуже привітливо і пішла.

Уже на вулиці Ольга пригадала, що забула спитати, куди має за всім тим звернутися, але вертатися пізно, забігла до аптеки, до розподільника, набрала повну полу харчів і вдоволена побігла додому.

Дома нічого не змінилося, холод собачий. Андрія нема. Ольга дуже квапиться, їй ще конче хочеться побувати сьогодні у тому місці, де дають ті чарівні речі, вже правда, пізнувато, але може ще встигне. Швидко, на ходу, щось їсть, шукає когось на будові, заходить до контори, питає одного, другого і ось вона вже біжить, ловить трамвай трійку, він переповнений, вона з усіх сил хапається за ручку дверей, висить однією половиною в повітрі, але їде.

— Громадяни! Будьте так ласкаві… Потісніться трошечки…

— Та…

— Потісніться.

— Куди? — Але все таки потискаються, нога Ольги може стояти певніше. Вона вдоволена.

По кількох зупинках Ольга вже в середині трамваю. Тепер лише, щоб, бува, не спізнитися, не пропустити зупинки. Пильнує уважно, намагається довідатись, котра година.

— Чи не можете мені сказати, котра тепер година, — питає добродія, якому вона сидить мало не на голові.

— На жаль, — ворушить той головою.

— Приблизно четверта, — каже інший.

— Так, — озивається ще інший, — четверта. — Ольга дякує, вона вся в тривозі, очі бігають, знов і знов питає, одні кажуть одне, інші інше, нарешті, все таки потрібна зупинка знаходиться і Ольга, мов змолочений сніп, виривається з трамваю.

У конторі Укрдревобробу майже кінчають роботу, більшість урядовців на ногах, відвідувачів нема, за перегородкою лише один товстенький чолов'яга, і Ольга одразу до нього направляється.

Розплившись у солодку, привабливу усмішку, Ольга старанно пояснює свою справу, подає талон. І чекає. І полегшено зідхає. І напружено поглядає. Чолов'яга старанно читає талон, ледве помітно посміхається, Ольга бентежиться.

— І ви, громадянко, все то хочете дістати? — питає здивовано чолов'яга.

— Вибачте, але я все це мушу дістати! — каже енергійно Ольга.

— Тепер? Зараз? — питає знов чолов'яга.

— Розуміється, — каже твердо Ольга.

— Не скорше, як за півроку, — каже той спокійно, — і не все одразу. Поки можемо дати один стіл і пару стільців.

— А на чому дозволите спати? — питає швидко Ольга.

— Що ж я тут можу порадити? Зовсім таки нічого не маєте?

— Коли б мали — не йшла б до вас! Думаєте, це грашки? Мій чоловік… — і вона, захлинаючись, знов оповідає свою історію, сохнуть уста, не хватає дихання, а коли скінчила, чолов'яга спокійно каже:

— Ми то все понімаємо. Ясно. Але нема. Раджу звернутися просто до ЦК і баста. У нас нема. Від минулого року весь ширпотреб щез. Усе на плян… Там, — і чолов'яга ткнув пальцем вгору, — важливіші завдання, громадянко. — Його урядові години кінчаються, він і так пересидів норму, Ольга мусить швидко рішати.