Михайло Стельмах - Велика рiдня

– Коли помiч в гарячу пору потрiбна – покину свою роботу i з вами буду полоти.

– Я й сама впораюсь.

– Тодi й говорити нема про що, – i, розгнiваний, вийде з хати.

…Припортили, видно, хлопця, навiк припортили. Щоб тебе, Сафроне, i твого Карпа лиха година не минула, як ти збавив менi сина. Хоч би до доктора поїхав Дмитро, та як йому про це сказати… Щоб тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозi прибила, – поринає в згадки Докiя…

…Село купається у теплi, сонцi та веселому спiвi веснянок. Вулицями, городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потiм парубоцтво, дiвчата, а пiзнiше, поважно мiркуючи про се, про те, – господарi й господинi.

Великий на пагорбi майдан зацвiтає широкими кольоровими спiдницями, i дiвчата в них, здається, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки: подарунок тим хлопцям, що узимку до них додому iз чаркою приходили. Парубки стоять гордовитi – знають: має їх дiвчина сама вiдшукати. Так уже на Подiллi заведено – дiвчина, знайшовши хлопця, що приходив до неї взимку в гостi, прилюдно цiлує його тричi, дарує хустинку – i нiчого дивного нема в цьому.

На пагорбi молодь уже рихтується танок вести, береться за руки або за кiнцi хустини, щоб не розiрватись; живе коло, як перстень-самоцвiт, сколихнулось, i сильний високий голос покриває низький гул:

Чого рано спустошано,

Ромен-зiлля iскошано.

Молодими голосами славить пiсня невсипущу працю й любов. А з усiх вулиць валить молодь. То тут, то там дiвчата, соромлячись, пiдступають до хлопцiв.

«Тiльки до мого нiхто не пiдходить, – з заздрiстю дивиться Докiя на iнших, стоячи мiж молодицями свого кутка. – Хiба вiн пiде до кого?»

Ось пропливає в широкiй голубiй, на зборах, спiдницi дорiдна висока Марта, прийомна донька сiльського багатiя Сафрона Варчука. Колись давно у тяжкий рiк вимерла на хуторi з голоду сiм'я бiдняка Сафрона Горенка. Залишилася тiльки дiвчинка-немовля, її i взяв за дочку Варчук, надiючись, що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не завадить. Одначе дiвчина вижила. До неї, як до дочки, прив'язалась Горпина Варчук, та й Сафрон хоч i косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався: не тi часи. Нiхто дiвчинi не нагадував про її батькiв, i довго Марта не знала, що вона лише приймачка Варчукiв.

Зараз обiч Марти iде Карпо Варчук, сяє хромовими чобiтьми i рудою пухнастою чуприною. Ось вiн нахиляється до Марти, аж чуб вогником займається на терновiй хустцi. Парубок щось шепоче дiвчинi. Та вiдпихає його i затискає вуста, щоб не розсмiятись. Карпо начебто ображено, заплiтаючи вигнуту ногу за ногу, iде лiворуч, а Марта пливе до невеличкого гуртка парубкiв, де стоїть Дмитро.

«До кого ж це вона пiдiйде? Десь до Лiфера – лавушника Созоненка».

I сама собi не вiрить, коли Марта спиняється бiля її сина.

– Ви ж казали, що нiкуди не ходив Дмитро, – штовхає її лiктем пiд бiк дальня родичка Дарка. – Бач, до якої завiтав.

«Потайний же який», – не спускає очей з пари. Марта кланяється Дмитровi, i пругкi дiвочi груди вiдхиляють червону матроску 4.

«Чи ж годен ти, сину, дiвчину поцiлувати?» – радiє в душi, вбираючи очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася, як вiтер.

Дмитро нiяково пiдходить до Марти – соромиться, видно, кладе смагляву руку на плече дiвчини i в цей час помiчає матiр, що аж голову витягнула, стежачи за ним. Скам'янiв хлопець, не одводячи руки з дiвочого плеча. Зиркнула i Марта в її бiк i швидко обернулась, зрозумiвши все. Як би воно вийшло – не знає; та в цей час з-за дерев вилетiв невпинний бистрий танок, хтось схопив Марту за рукав, i Дмитро, невiрно ступивши три кроки, попадає в ритм короголю i вже впевнено веде за собою високу дiвчину.

– Iч, злидень. Куди полiз! – в'їдливо хтось обiзвався з тiсної купки розодягнених багачок.

– А Марта далеко вiд злиднiв вiдскочила?

– Е, не кажiть. Через неї Варчуки з Созоненками породичаються…

Все швидше крутиться танок, i райдугою мерехтять голубi, червонi, рожевi, синi спiдницi i матроски.

«I чого вiн до Марти пiшов?» – бачить перед очима високу чорну постать Сафрона. I досадно i неприємно стає на душi…

Ранки випадали росянi; вийде вона з дiйницею на подвiр'я, а на морiжку краплинки срiбляться перлинами; потiм заiскряться, почервонiють, наче кетяшини доспiлих порiчок.

За селом на пагорбi м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долинi димiли широченнi три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвенiти в денце першi струмки молока, Дмитро скрипне сiнешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почує; починає з засiку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить її i почне дорiкати: