Михайло Стельмах - Велика рiдня

– I сьогоднi менi, Дмитре, снилося…

– Знаю, знаю, мамо. Уже скоро пiвроку мине, як вам це саме щоночi сниться: наш карий.

– Що ж, такий був кiнь. Як до людини привикла.

– Та нехай би вiн iз срiбла i золота був вилитий – не побивався б отак. Ну, загинув – загинув. Шкода, звiсно, та жалем не допоможеш. Якось пiсля молотьби на другого будемо стягатися. Може, як позичить Данько грошей, то й стригунцiв придбаємо… Овес у нас добре зародив.

– Мусимо тягнутись, – задумалась Докiя. – Без своєї худоби i хлiба з нашої землi не наїсися… Вже й так тобi вiдробiтки за одну оранку й возовицю в печiнках сидять. Будеш Даньковi за цi воли цiлу зиму столярувати… А карий i досi менi в очах стоїть. Такий був розумний кiнь, ну прямо як людина, тiльки говорити не мiг.

– Побув би в нас ще трохи – ви його i говорити навчили б.

– Таке ти скажеш… – i насмiшкуватi слова сина сприймає з тою доброю жiночою зверхнiстю, яка властива спокiйнiй, мiцнiй натурi.

– О, Дмитре, я й забулася: знову приходили покупцi, аж з Майданiв. Один як побачив твою скриню, так руками вчепився i грудьми налiг на неї. «Я вже, бий тебе грiм, нiзащо в свiтi не вiдступлюсь од неї, – каже. – Невже це ваш син вимайстрував? Ну й руки ж у хлопця. Ось вам завдаток, i нiкого, бий тебе грiм, не допускайте до неї…» Таких громiв понапускав у хату i сам, як грiм, перекочується: грiзний, здоровий – до сволока головою досягає. Каже: головою машинно-тракторного господарства працює. I нiчого дiло йдеться – хлiб почали бiдняки їсти. Так чи не краще йому вiдпустити скриню, анiж якомусь дукачевi? Хай i його дочка порадується твоїми руками. Взяла я завдаток.

– I даремно.

– Чому? – здивувалась i поглянула на сина, який нiяково вiдводив очi вiд неї.

– Та, мамо, – почав пiдбирати лагiднiшi слова, – скриня наша орiхова у великий двiр поїхала, – i всмiхнувся питально.

– Оце тобi маєш! Тримався, тримався з нею, а то зразу комусь i продав, – почула незвичнi нотки у голосi Дмитра.

– Та не продав…

– А що ж, так вiддав? Таке мелеш.

– Як вам сказати? Пам'ятаєте, в ту недiлю до нас приходив Свирид Яковлевич…

– Ще б не пам'ятати. З партiйним товаришем зайшов.

– То представник з райпарткому був.

– Славна людина. Теж скринею твоєю залюбувався. Так до чого ж це ти ведеш? – недовiрливо поглянула.

– Тодi ми разом пiшли на загальнi збори села. Товариш з райпарткому про мiжнародне становище говорив…

– Отой Чемберлен, чи як його, ще не втихомирився?

– Еге! Вiн вам втихомириться. Цiлу ескадру в Балтiйське море послав. I в Фiнляндiї, i в Польщi вiйськовi кораблi стоять. Думаєте, для того, щоб рибку, ловити?

– Та чого тут думати. Надiйсь, не маленька, – журливо похитала головою, задумалась i по-жiночому пiдперла рукою щоку. «Вiйна клубочиться», – ця думка, мов чорна нiч, вiйнула перед нею, i десь аж пiд самим грозовим обрiєм Докiя побачила свого Тимофiя.

– От на цих зборах i почався збiр коштiв на ескадрилью «Наша вiдповiдь Чемберленовi».

– На самольоти значить?

– Еге ж, – зрадiв Дмитро, що так близько сприйняла до серця його слова мати. – Хто карбованця якого вносить. Хто – пашню, а Захар Побережний, секретар сiльради, вiзьми й скажи: «Даю пiдсвинка, щоб всякi свинi не налазили на нас». Що тут смiху було – i не питайте. А Свирид Яковлевич уже менi слово надає. Ви ж самi знаєте, як менi на людях важко викорчовувати iз себе те слово. Поглянув наче крiзь туман на всiх i вже сам не пам'ятаю, як промовив: «к у мене добра скриня. Сам робив. На ескадрилью вiддаю її; хотiв би, щоб вона для Чемберлена домовиною стала».

– Так i сказав? – забула Докiя, що треба було б вичитати Дмитровi, щоб не розкидався скринями.

– Так i сказав. I знову регiт перегойднув усiма людьми.

А потiм хтось iз куркульнi з кутка обiзвався: «I не пожалiв, чортiв вилупок».

– А ти що? Змовчав?

– У скринi, кажу, i для вас мiсце знайдеться. Не пожалiю. Цiлуйтесь собi з Чемберленом. Всi аж заляскали в долонi… Отаке-то, мамо, – ясно подивився i примирливо додав: – Чого з язика не зiрветься, коли не вмiєш до пуття говорити.

– Значить, ти скриню вiддав тому, що говорити не вмiєш? – потвердiшав голос Докiї.

– Тiльки тому, – охоче погодився.

– I чого б ото брехати? Що ж це я з тобою дертися буду? Вiддав – значить вiддав. Ми, здається, не гiрше людей. Тiльки скорiше нову роби, бо зараз нам та копiйчина, як серце, потрiбна. – Знову пiрнула у буденнi турботи.

– Зроблю, мамо, – ледве помiтно усмiхнувся.

Правлячи вiйям, Дмитро збиває назад воли, i вiз викочується на невелике, заросле морiжком i рум'янком подвiр'я. Припалi пилом, поморщенi черевики приминають кучеряву землю, i парубок розгонисте навстiж вiдкриває спiвучi ворота.